— пробурмотіла вона. — Я ж своя!
— Пішла геть! — повторив Андрій голосніше, і в голосі його була сталь. — Негайно! І більше сюди не приходь!
Тамара злякалася, розвернулася і пішла геть, бурмочучи щось під ніс. Хвіртка хлопнула за нею.
Галина встала, все ще тримаючи Павлика за руку. Вона дивилася Тамарі услід.
— Йди з богом, Томо! — сказала вона тихо. — Але мені з тобою не по дорозі!
Андрій підійшов до матері, обійняв її за плечі.
— Ти сильна, мам! — сказав він, і голос його тремтів. — Ти молодець!
Галина похитала головою, витираючи сльози.
— Я слабка, синку! — прошепотіла вона. — Дуже слабка!
— Але Бог дає сили! І ти! Ви з Пашенькою даєте! Я не хочу знову вас втратити!
— Ні за що!
Вони стояли так утрьох, обійнявшись, посеред двору. Вітер гнав жовте листя, шелестів у гілках старої горобини. Десь далеко гавкав собака. Пахло осінню, димом із труб і чимось ще — надією, чи що.
Увечері, коли стемніло, Галина затопила піч, дістала борошно, сир, яйця. Павлик, який уже оговтався від переляку, крутився поруч, заглядав у миски.
— Що готуємо, бабусю? — запитав він, стрибаючи на місці.
— Вареники! — відповіла Галина, усміхаючись. — Із сиром! Будеш допомагати?
— Буду! — закричав Павлик, забираючись на стілець.
Андрій увійшов на кухню, зупинився біля столу. Галина подивилася на нього, кивнула.
— Йди сюди, синку! — сказала вона. — Будемо разом ліпити.
Андрій підійшов, засукав рукави. Галина розкатала тісто, нарізала кружальцями. Показала, як класти начинку, як защипувати краї.
— Ось так, — говорила вона, спритно ліплячи вареник. — Головне — не жадувати з начинкою, а то розвалиться.
Павлик старався щосили, але вареники у нього виходили криві, з дірками. Андрій ліпив повільно, невпевнено, але акуратно. Галина дивилася на них і усміхалася.
— Пашенько, ти молодець! — хвалила вона онука. — Ось цей вареник — красень.
— А мій? — запитав Андрій, показуючи свій вареник.
— І твій гарний! — кивнула Галина, і в очах її блиснули сльози. — Дуже гарний!
Вони ліпили разом, перемазані борошном, сміючись, коли у когось вареник розвалювався. На плиті кипіла вода, пара піднімалася до стелі. Пахло тістом, сиром, домом. Павлик базікав без упину, розповідав про школу, про друзів, про те, як він хоче навчитися кататися на велосипеді. Андрій слухав, кивав, іноді вставляв слово. Галина дивилася на них, на сина і онука, і розуміла, що це і є щастя. Негучне, неяскраве. Тихе, просте, але справжнє.
Вареники зварилися. Вони їли разом за великим столом, поливаючи їх сметаною. Павлик уплітав за обидві щоки, Андрій їв повільно, смакуючи кожен шматок. Галина майже не їла, тільки дивилася на них і усміхалася.
— Смачно, бабусю! — сказав Павлик, облизуючи ложку. — Найсмачніші вареники у світі!
— Дякую, онучку! — відповіла Галина, гладячи його по голові.
Андрій подивився на матір.
— Дякую, мам! — сказав він тихо. — За все!
Галина кивнула, не в силах говорити. Це були сльози щастя.
Вночі, коли Павлик заснув, Андрій вийшов на веранду. Сів на сходи, закурив. Галина вийшла слідом, закуталася в хустку, сіла поруч.
— Не спиш? — запитала вона.
— Не спиться! — відповів Андрій, випускаючи дим.
Вони сиділи мовчки, дивлячись на зірки. Небо було чистим, усипаним зірками, як бісером.
— Мам! — сказав Андрій, не дивлячись на неї. — Я бачив сьогодні. Як ти боролася!
Галина кивнула.
— Я зрозумів! — продовжував він, загасивши сигарету. — Ти справді змінилася! Ти не та жінка, що мене кинула. Ти інша!
Галина взяла його за руку.
— Дякую, синку! — прошепотіла вона. — Дякую, що дав мені шанс!
Рік пролетів непомітно, як один довгий видих. Будинок на окраїні Макової змінився. З похилої хати виріс світлий дерев’яний особняк із широкою верандою, різьбленими лиштвами і новим дахом. Андрій вклав у нього душу і гроші, найняв бригаду з Братська. Тепер будинок стояв міцний, затишний, пахнув свіжою сосною і фарбою….
Коментування закрито.