Отець Сергій подивився на нього уважно, склав руки на столі.
— А ти не вкрав дитинство свого сина, працюючи цілодобово? — запитав він спокійно. — Ти був поруч із ним? Обіймав? Казав, що любиш?
Андрій замовк. Слова священика вдарили його, як ляпас.
— Гріх один, Андрію, — продовжував отець Сергій. — Відсутність любові. Твоя мати грішила алкоголем. Ти грішиш роботою, грошима, гординею. Результат один — дитина росте без любові.
Андрій опустив голову. Всередині щось рухнуло, ніби стіна, яку він будував роками.
— Я повторив її помилку, — прошепотів він. — Боже, я зробив із Пашкою те саме, що вона зі мною.
Отець Сергій поклав руку йому на плече.
— Але ти ще можеш це виправити, — сказав він твердо. — Поки не пізно.
Вночі Андрій не спав. Він вийшов на веранду, сів на скрипучі сходи. Небо було всипане зірками, повітря — холодним, свіжим. Пахло хвоєю і димом із труб. Галина вийшла слідом, закуталася в хустку, сіла поруч.
— Не спиться? — запитала вона тихо.
— Не спиться, — кивнув Андрій.
Вони сиділи мовчки, дивлячись на зірки. Потім Андрій повернувся до неї.
— Мамо! — сказав він, і голос його тремтів. — Я… Я хочу спробувати. Спробувати пробачити. І себе теж.
Галина заплакала. Вона обійняла його, притиснула до себе, гладила по голові.
— Дякую, синку! — шепотіла вона. — Дякую.
Вони сиділи так довго, обійнявшись під зоряним небом. А десь у будинку спав Павлик, укритий бабусиними ковдрами, і йому снилися добрі сни.
Хвіртка рипнула так голосно, що Галина здригнулася, впускаючи ополоник у каструлю. Вона витерла руки об фартух, визирнула у вікно. По двору до будинку йшла жінка, огрядна, у старому пуховику, з червоним обличчям і каламутним поглядом. Галина впізнала її відразу і похолола.
Тамара. Стара подруга. Та сама, з якою вони колись пили до нестями, валялися в канавах, волали пісень під вікнами. Галина вийшла на ґанок, зачинивши за собою двері. Не хотіла пускати її в дім, де спав Павлик.
— Галко! — закричала Тамара, махаючи рукою. — Чи це ти? Жива?
Вона підійшла ближче, і від неї тхнуло перегаром так, що Галина поморщилася. Тамара виглядала жахливо: обличчя опухле, очі червоні, зуби почорнілі.
— Здрастуй, Томо! — сказала Галина стримано, не запрошуючи увійти.
— Та ти чого така похмура? — розсміялася Тамара, хитаючись на місці. — Я ж до тебе в гості. Чула, що ти тут об’явилася. Думаю, дай зайду, старі часи згадаю.
Вона полізла в кишеню, дістала пляшку горілки, пом’яту, наполовину порожню.
— Давай, Галко, по старій пам’яті, — запропонувала вона, простягаючи пляшку. — Одну чарочку. За зустріч.
Галина відступила на крок, похитала головою.
— Я не п’ю, Томо! — сказала вона твердо. — І не почну.
Тамара зареготала — голосно, п’яно, з хрипотою.
— Та годі тобі! — махнула вона рукою. — Свята знайшлася. Чи синочка боїшся? Чула я, що він тут, багатенький твій. Мабуть, соромно перед ним?
Галина стиснула кулаки, але мовчала. Тамара ступила ближче, тицьнула її в плече пальцем.
— Та кинь ти, Галко! — сказала вона, хитаючи головою. — Ти ж така сама, як я. Алкашка. Один раз алкашка — назавжди алкашка. Думаєш, молитвами відмиєшся? Не вийде.
Вона знову простягнула пляшку. Галина дивилася на неї. На цю пляшку, каламутну, з облупленою етикеткою. І всередині щось здригнулося. Вона пам’ятала цей запах. Цей смак. Як горілка пекла горло, а потім ставало легше. Як увесь світ втрачав різкість, ставав м’яким, нереальним. Як можна було забутися, перестати думати, перестати мучитися. Рука її здригнулася. Піднялася, потягнулася до пляшки.
— Ось бачиш, — усміхнулася Тамара, подаючи їй пляшку. — Впізнаю свою стару подругу.
Галина взяла пляшку. Холодне скло в руці. Важке. Знайоме. Вона дивилася на неї, і в голові пронеслися картини. Як вона пила після смерті чоловіка, як забувала погодувати Андрійка, як він плакав біля вікна, а вона валялася, п’яна, на підлозі.
— Та пий уже, — підштовхнула Тамара. — Чого тягнеш?
Галина повільно відкручувала кришку. Руки тряслися. Вона піднесла пляшку до губ, вдихнула запах. Різкий, їдкий. І раптом її накрила нудота, огида, жах. Але вона не опустила пляшку. Стояла, тримала її біля рота, не в силах ні випити, ні відкинути.
— Ну ж бо, — підбурювала Тамара. — Одну чарочку. Не помреш.
Галина заплющила очі. Всередині йшла битва: бажання забутися проти страху втратити все знову. Горілка проти сина. Минуле проти майбутнього. Її губи торкнулися шийки пляшки.
— Бабусю! — пролунав дитячий крик.
Галина різко розплющила очі. Павлик стояв на ґанку, в піжамі, босоніж, із переляканим обличчям.
— Бабусю, не треба! — закричав він, кидаючись до неї.
Він схопив її за руку, намагався вирвати пляшку. Галина дивилася на нього, на його величезні перелякані очі, і пляшка випала з її рук. Упала на землю, розбилася вщент. Горілка розлилася по землі, вбралася в бруд. Галина опустилася на коліна, обняла Павлика, притиснула до себе. Хлопчик обняв її у відповідь, зарився обличчям у її плече.
— Не пий, бабусю! — шепотів він, схлипуючи. — Будь ласка, не пий!
Галина ридала, гладила його по голові.
— Не буду, онучку! — шепотіла вона. — Ніколи не буду!
Андрій стояв біля вікна, дивився на цю сцену. Він бачив усе: як мати тримала пляшку, як боролася сама з собою, як Павлик її врятував. Щось стиснулося у нього в грудях так боляче, що стало важко дихати. Він вийшов на ґанок. Тамара все ще стояла поруч, хиталася, дивилася на розбиту пляшку з жалем.
— Пішла звідси! — сказав Андрій тихо, але так, що Тамара здригнулася.
— Чого ти?
Коментування закрито.