Глухий, монотонний звук падіння крапель рятівного фізіологічного розчину поступово повертав затуманений розум Михайла Шевчука з в’язкої, крижаної темряви небуття. Різкий запах дешевих медикаментів, осипаної сирої штукатурки й запеченої людської крові вдарив у ніс із нестерпною, нудотною силою. Тяжкопоранений солдат із величезним зусиллям розплющив свої важкі, ніби налиті розплавленим свинцем повіки, відчайдушно намагаючись сфокусувати каламутний погляд на навколишніх предметах.
Тьмяна, миготлива лампочка під низькою бетонною стелею ледь освітлювала крихітне, промерзле приміщення таємного підвального госпіталю. Уздовж обшарпаних, укритих чорною пліснявою стін стояли щільні ряди скрипучих армійських ліжок, на яких у тяжкому маренні стогнали поранені українські бійці. Це похмуре місце було надійним прихистком відважних волонтерів-медиків, які працювали до знемоги в самому гарячому пеклі прифронтової зони Донбасу.
Михайло спробував обережно поворухнути правою рукою, але гострий, сліпучий спалах дикого болю миттєво прошив усе його зламане вибухом тіло. Він інстинктивно до скреготу стиснув зуби, стримуючи хрипкий крик, готовий вирватися назовні з його пересохлого й запаленого від спраги горла. У цю драматичну мить до його залізного ліжка абсолютно безшумно підійшов літній хірург із глибокими скорботними зморшками на смертельно втомленому обличчі.
«Із благополучним поверненням із того світу, сину», — гранично тихо промовив лікар, уважно перевіряючи стрибучі показники старого медичного монітора. Його звали Микола Коваленко, і ця героїчна людина не спала вже четверту добу поспіль, безперервно оперуючи нескінченний потік тяжкопоранених героїв. Чоловік дбайливо поправив пластикову трубку крапельниці й неймовірно глибоко, зі щирим співчуттям подивився в очі воїнові, який прийшов до тями.
Досвідчений хірург докладно розповів, як нічна розвідувальна група цілком випадково натрапила на догораючий у степу остов медичної евакуаційної машини. Невідома сила викинула Михайла потужною вибуховою хвилею в густі колючі кущі, що й урятувало йому життя в тому кромішньому вогняному пеклі. Усі його документи й особистий металевий жетон згоріли дотла, миттєво перетворивши заслуженого солдата на безіменного пацієнта секретного підпільного лазарету.
У прострелених грудях хороброго бійця раптом похололо від крижаного усвідомлення того, що його родина просто зараз вважає його мертвим. Перед внутрішнім зором миттєво постало до болю знайоме перелякане личко маленької Ані й повні гірких сліз очі коханої дружини Олени. Він твердо вирішив, що мусить негайно, будь-якою ціною дати їм знати, що дивом вижив усупереч усім жорстоким законам цієї проклятої війни.
«Мені треба терміново, просто зараз зателефонувати додому», — глухо прохрипів Михайло, відчайдушно намагаючись підвестися на жорсткому, просякнутому потом матраці. Доктор Коваленко дуже м’яко, але з незаперечною впевненістю вклав пораненого назад на закривавлені жорсткі білі простирадла. Мобільний зв’язок у глибокому сирому підвалі повністю був відсутній, а потужні ворожі системи радіоелектронної боротьби безжально глушили будь-які сигнали зовні.
Пошматоване тіло Михайла являло собою зараз одну суцільну велику рану, туго перетягнуту кілометрами стерильних рятівних бинтів. Гострі уламки підступної міни глибоко роздерли його правий бік, лише якимось неймовірним дивом не зачепивши життєво важливі внутрішні органи. Однак найстрашнішою й найтривожнішою проблемою були серйозно ушкоджені ноги, які поки що категорично відмовлялися слухатися свого вольового господаря.
Юна, змарніла медсестра Марія Ткачук дбайливо принесла пораненому героєві велику металеву кружку гарячого, дуже солодкого чаю з польової кухні. Вона гранично обережно підтримувала забинтовану голову солдата, поки він жадібно, великими ковтками пив цю обпікаючу й живильну рідину. Дівчина радісно розповіла, що винахідливі волонтери все ж змогли надіслати короткого електронного листа на його домашню адресу з найближчого безпечного термінала зв’язку.
Саме це коротке, але таке важливе повідомлення мало стати тією самою іскрою надії для його зневіреної, скорботної родини. Михайло відчув слабке, але приємне полегшення, щиро сподіваючись, що Лена скоро прочитає заповітні електронні рядки про його неймовірний чудесний порятунок. Він тоді навіть у страшному сні не міг здогадатися, що його затишна київська квартира вже перетворилася на справжню в’язницю для беззахисної маленької доньки…
