«Ваш чоловік, Михайло Шевчук, офіційно визнаний зниклим безвісти після прямого влучання в евакуаційну машину», — глухо промовив волонтер, опустивши голову. Його голос тремтів від нестерпної втоми, а пальці до білизни стискали закривавлений клапоть українського пікселя. Аня відчула, як земля йде в неї з-під ніг, а кімната починає повільно обертатися перед очима.
Олена, яка щойно зайшла до квартири слідом за несподіваним гостем, видала тихий, схожий на схлип звук і почала повільно осідати на підлогу. Борис навіть не ворухнувся, щоб підтримати дружину, лише з якоюсь холодною цікавістю спостерігав за її падінням. Волонтер Олексій Бондаренко вчасно встиг підхопити жінку, не давши їй ударитися об металевий кут взуттєвої полиці.
У квартирі запанувала важка, липка тиша, яку переривав лише уривчастий шепіт Ані, що кликала маму. Дівчинка кинулася до Олени, намагаючись намацати її холодну руку, але вітчим грубо відштовхнув дитину вбік. Олексій швидко поклав жінку на спину й почав професійно перевіряти пульс на її блідій шиї.
«Викликай швидку, вона не дихає!» — крикнув волонтер, кинувши лютий погляд на Бориса, який завмер у дверях. Той неохоче дістав телефон, продовжуючи повільно перетравлювати почуту новину про зникнення Михайла. У голові зрадника вже вибудовувалися нові комбінації, що обіцяли йому повну владу над цією родиною.
Сирена швидкої допомоги розітнула нічне київське повітря, перекриваючи затихаючі звуки чергової повітряної тривоги. Лікарі в захисних жилетах швидко занесли ноші в тісну передпокій, наповнюючи простір запахом ліків і тривоги. Аня забилася в найдальший куток, спостерігаючи, як її єдину опору — маму — забирають геть у темряву під’їзду.
«Обширний інфаркт на тлі гострого стресу, веземо в реанімацію!» — кинув на ходу один із медиків, зачиняючи двері машини. Борис провів їх поглядом крізь вікно, навіть не подумавши поїхати разом із дружиною до лікарні. Він повернувся до дівчинки, що плакала, і на його обличчі знову заграла та сама жахлива, тріумфальна посмішка.
Тепер у цій величезній квартирі не залишилося нікого, хто міг би захистити маленьку Аню від його сваволі. Вітчим повільно пройшов на кухню й налив собі повну склянку горілки, святкуючи своє раптове й повне звільнення. Він почувався справжнім переможцем, якому війна піднесла найцінніший і найдовгоочікуваніший подарунок.
Аня сиділа на підлозі у своїй кімнаті, обіймаючи коліна й погойдуючись з боку в бік від нестерпного горя. Їй здавалося, що світ остаточно зруйнувався, залишивши її сам на сам із цим жорстоким і страшним чоловіком. Десь там, у далеких степах, лежав її тато, а в холодній лікарні боролася за життя її мама.
Борис зайшов до дитячої за годину, коли алкоголь остаточно розв’язав його й без того куцу совість. Він копнув ногою плюшевого ведмедика, який так дратував його своєю присутністю на чистому килимі. Чоловік сів на край ліжка й подивився на дівчинку поглядом голодного хижака, що відчув легку й беззахисну здобич.
«Ну що, сирітко, тепер ти повністю в моїй владі», — прохрипів він, вдоволено потираючи свої зашкарублі долоні. Аня нічого не відповіла, лише ще сильніше заплющилася, намагаючись викликати в пам’яті добре й світле обличчя батька. Вона уявляла, як Михайло заходить до кімнати й одним рухом викидає цього монстра за поріг.
Але в реальності лише холодний вітер свистів у щілинах старого вікна, нагадуючи про близькість суворої воєнної зими. Борис підвівся й почав безцеремонно відчиняти шафи, викидаючи на підлогу одяг Михайла й Олени. Він шукав ключі від сейфа, де, як він точно знав, зберігалися відкладені на чорний день гроші.
«Де твоя мати ховала золоті прикраси й валюту?» — гаркнув він, хапаючи Аню за тонке зап’ястя й боляче викручуючи його. Дівчинка скрикнула від болю, але її голос потонув у звуках нового вибуху, що прогримів десь у районі центрального вокзалу. Вітчим не звертав уваги на обстріл, його хвилювала лише нажива, яка була так близько.
Він знайшов шкатулку з коштовностями за стосом постільної білизни на самій верхній полиці великої шафи. Там лежали обручки, старовинні бабусині сережки й невелика пачка доларів, відкладених на освіту доньки. Борис жадібно перерахував купюри, і його очі заблищали від передчуття швидкої й легкої наживи.
«Завтра ж оформлю опіку над тобою, поки мати в комі прохолоджується», — цинічно пробурмотів він собі під ніс. Він розумів, що стан Олени вкрай тяжкий, і лікарі майже не давали шансів на її швидке одужання. Це відкривало перед ним неймовірні перспективи з переоформлення всієї нерухомості на своє ім’я.
Аня чула кожне його слово, і крижаний жах сковував її маленьке, змучене переживаннями серце. Вона розуміла, що ця людина не зупиниться ні перед чим заради досягнення своїх корисливих і підлих цілей. Дівчинка тихо молилася, щоб тато був живий, хоча волонтер сказав протилежне з такою моторошною впевненістю…
