Саме цей відчайдушний дитячий поклик секундою раніше почув поранений Михайло, який стояв на темному сходовому майданчику. Свідомість солдата каламутилася від великої втрати крові, а перед очима пливли темні, розмиті кола. Однак звук голосу його рідної крові миттєво повернув бійця в сувору й жорстоку реальність.
Борис грубо схопив дитину, що плакала, за комір тонкої куртки й ривком поставив на ватяні, неслухняні ноги. Його одутле обличчя наблизилося до блідого личка Ані на моторошно близьку, фізично огидну відстань. Із рота зрадника нестерпно тхнуло дешевим алкоголем, міцним тютюном і якоюсь тваринною, садистською жорстокістю.
«Будь ласка, не треба мене нікуди віддавати, мій тато скоро повернеться й заплатить вам!» — крізь ридання благала дівчинка. Вона наївно вірила, що дорослі просто хочуть багато грошей, які можна легко знайти або якось заробити. У її світлому дитячому світі щира любов і батькова обіцянка були значно сильніші за будь-які казенні папірці.
Вітчим голосно, знущально розсміявся, оголивши свої жовті криві зуби в воістину диявольському й моторошному оскалі. Цей сміх луною відбився від голих стін передпокою, безжально позбавляючи маленьку сироту останніх крихт слабкої надії. Він дістав із кишені зім’ятий папір із гербовою печаткою й демонстративно потряс ним перед обличчям дитини.
«Твій хвалений татусь давно згнив в окопах, він просто шматок мертвого м’яса в донецькому багні», — жорстоко промовив Борис. Ці страшні, отруйні слова вп’ялися в світлу дитячу душу, мов розпечені добіла гострі іржаві цвяхи. Аня перелякано замотала головою, заплющивши очі так сильно, що перед ними затанцювали кольорові кола.
Вона ясно згадала той туманний світанок, коли Михайло міцно обіймав її своїми великими, сильними руками перед відправленням. Він твердо пообіцяв повернутися з перемогою, і це чесне слово справжнього українського воїна було для неї законом. Дівчинка зібрала всі свої жалюгідні внутрішні сили й сміливо подивилася просто в каламутні очі свого мучителя.
«Ти підло брешеш, мій тато справжній герой, він обов’язково прийде по мене!» — дзвінко й відчайдушно крикнула Аня. У цю саму мить за напівпрочиненими вхідними дверима здригнулася закривавлена рука солдата, що стискала важкий бойовий ніж. Михайло затамував подих, збираючи в кулак усі жалюгідні рештки своїх згасаючих фізичних сил для одного вирішального ривка.
За бетонною стіною боєць згадав безкінечні дні в сирому підпільному госпіталі й нестерпний біль від осколкових поранень. Він згадав свою божевільну, смертельно небезпечну поїздку через усю палаючу, пошматовану безжальною війною рідну країну. Усі ці муки були пройдені лише заради того, щоб зараз урятувати свого маленького беззахисного янгола.
Борис лише зневажливо скривив тонкі губи, насолоджуючись своєю абсолютною безкарною владою над слабкою істотою. Він інтуїтивно розумів, що саме зараз завдасть фінального, нищівного удару по психіці цієї ненависної йому дитини. Чоловік повільно нахилився до самого вуха дівчинки, розтягуючи рот у широкій, тріумфальній і зловісній посмішці.
«Твій тато більше не приїде», — з усмішкою сказав вітчим маленькій дівчинці. Кожне слово прозвучало вбивчо повільно й виразно, мов важкі удари похоронного дзвона в зруйнованому порожньому храмі. Аня фізично відчула, як глибоко всередині неї щось остаточно зламалося, розсипавшись на мільйон дрібних уламків.
Дівчинка безвольно опустила худенькі руки вздовж тіла, припинивши будь-які спроби опиратися цій жорстокій несправедливості. Її колись живий і іскристий погляд миттєво став зовсім порожнім, скляним і моторошно, неприродно дорослим. Борис переможно випростав спину, неймовірно вдоволено спостерігаючи, як ламається дитяча психіка під тягарем його витонченої брехні.
Зрадник нахилився, щоб нарешті підняти кинутий на брудну підлогу старий рюкзак із жалюгідними пожитками своєї нелюбимої падчерки. Він був абсолютно певен, що партію виграно, а всі перешкоди на шляху до багатого життя повністю усунено. Йому залишалося лише спустити дівчинку вниз і передати в байдужі руки працівників соціальної служби.
Тим часом на темному сходовому майданчику Михайло Шевчук важко вперся здоровим плечем у металеве полотно прочинених дверей. Його розірваний ворожими уламками бік палав нестерпним пекельним вогнем, загрожуючи новою масштабною втратою гарячої крові. Але почута фраза Бориса подіяла на пораненого солдата в тисячу разів краще за будь-яку дозу найсильнішого адреналіну.
Перед запаленими очима бійця стрімко промайнули все його минуле життя й обличчя загиблих вірних бойових товаришів. Він точно знав, що просто не має жодного морального права померти чи впасти в цю найважливішу секунду. Глухий, звіриний рик, сповнений первісної батьківської люті й нестерпного фізичного болю, вирвався з пересохлого горла воїна.
Борис уже недбало закинув дитячий рюкзак на своє масивне плече й діловито поправив комір куртки. Він недбало простягнув свою товсту руку, щоб грубо схопити зламану Аню за теплий капюшон. Ця підла людина навіть не підозрювала, що сама справедлива кара вже стоїть на порозі його ілюзорного щастя.
Вхідна ручка зрадницьки скрипнула, порушуючи дзвінку тишу цієї страшної, просякнутої дитячим горем київської квартири. Невідома, колосальна сила зовні раптом стиснула холодний метал, готуючись знести будь-яку перепону на своєму шляху. Повітря в передпокої невловимо наповнилося різким запахом свіжої людської крові, згорілого пороху й сирого окопного багна.
Маленька Аня перелякано здригнулася від дивного шуму й різко повернула свою заплакану голову в бік дверного прорізу. Борис від несподіванки випустив рюкзак, і його самовдоволена гидка посмішка миттєво сповзла з одутлого, спітнілого обличчя. У цю мить двері розчахнулися, і те, що сталося далі, ніхто не очікував…
