Холодний осінній вітер нещадно бив у тонкі шибки старої київської багатоповерхівки. Маленька Аня Шевчук сиділа на підвіконні, міцно притискаючи до грудей плюшевого ведмедика. Удалині монотонно й тужно вила сирена повітряної тривоги.
Дівчинка вже давно звикла до цього моторошного звуку війни. Їй було лише сім років, але очі дивилися по-дорослому серйозно. Вона чекала тата, який пішов захищати їхню рідну землю.
Михайло Шевчук був для доньки справжнім супергероєм у камуфляжній формі. Він пообіцяв неодмінно повернутися до її восьмого дня народження. Аня щовечора закреслювала дні в маленькому настінному календарі.
Її мама, Олена Шевчук, працювала медсестрою у військовому госпіталі. Жінка брала подвійні зміни, щоб бодай якось зводити кінці з кінцями. Через це Аня часто залишалася вдома зовсім сама.
Точніше, вона залишалася під наглядом свого вітчима Бориса Ткаченка. Цей високий і огрядний чоловік з’явився в їхньому житті рік тому. Олена зійшлася з ним від розпачу, намагаючись знайти хоч якусь опору.
Але Борис виявився зовсім не тим турботливим чоловіком, яким здавався спочатку. Він спритно уникнув мобілізації, купивши собі фальшиві медичні довідки. Тепер він цілими днями сидів на продавленому дивані й пив дешеве пиво.
Важкі кроки вітчима пролунали в темному коридорі просторої квартири. Аня інстинктивно втиснулася в куток підвіконня, намагаючись стати зовсім непомітною. Двері до її маленької кімнати з противним рипом прочинилися.
На порозі стояв Борис із невдоволеним виразом одутлого обличчя. Від нього звично тхнуло перегаром і дешевими міцними цигарками. Чоловік важко сперся об одвірок і злобно подивився на дитину.
«Чого розсілася тут у темряві, як миша?» — грубо кинув він. Аня промовчала, ще міцніше притискаючи до себе старого потерто́го ведмедика. Ця улюблена іграшка зберігала ледь вловимий запах батькового одеколону.
«Мати дзвонила, сказала, що знову залишиться на нічне чергування», — провадив Борис. Він повільно зайшов до кімнати й важко опустився на дитяче ліжко. Металеві пружини жалібно зарипіли під великою вагою дорослого чоловіка.
Дівчинка відвела погляд у вікно, де чорніло тривожне нічне небо. Вона чудово знала, що зараз почнеться звичний потік докорів. Борис щиро ненавидів Михайла всією своєю гнилою й боягузливою душею.
«Знову свого татка-героя виглядаєш у темному вікні?» — єхидно спитав вітчим. Його хрипкий голос був просякнутий отрутою й неприхованим роздратуванням. Аня лише мовчки кивнула, важко ковтаючи клубок, що підступав до горла.
Вона до дрібниць пам’ятала, як тато йшов на фронт раннім туманним ранком. Він міцно обійняв її великими руками й звелів слухатися маму. Дівчинка свято берегла цей дорогоцінний спогад у найпотаємнішому куточку серця.
Раптом Борис різко підвівся з ліжка й підійшов упритул до Ані. Він грубо вихопив із її худеньких рук улюбленого плюшевого ведмедика. Дівчинка перелякано скрикнула й спробувала відчайдушно забрати іграшку назад…
