Це історія про материнське горе, яке перетворилося на холоднокровну помсту, про жінку, доведену до відчаю бездіяльністю закону й змушену вершити правосуддя власними руками. Влітку 1998 року в одному глухому селищі сталися шокуючі події, що змусили матір узяти до рук ніж і піти проти тих, кого боялися всі місцеві жителі. Де проходить межа між помстою та справедливістю, коли система правосуддя сліпо мовчить?
Літо 1998 року видалося в тому віддаленому регіоні незвично задушливим і вкрай тривожним. У маленькому робітничому селищі, загубленому серед густих лісів і боліт, час, здавалося, зупинився разом із гудком містоутворювального заводу, що замовк п’ять років тому. Життя тут текло за своїми жорстокими й неписаними правилами.
Раз на місяць сюди заїжджав старенький патрульний позашляховик, щоб скласти протокол про п’яну бійку чи дрібну крадіжку, розвернутися й поїхати, залишивши селище наодинці з його власними демонами. А моторошних демонів у цих краях вистачало з надлишком. Безробіття, суцільне пияцтво й відчуття повної безнадії породили кілька угруповань із колишніх в’язнів та озлобленої молоді, які тримали в страху всіх, хто ще не встиг звідси втекти.
Вони були справжньою тіньовою владою, і їх боялися значно більше, ніж офіційного державного закону. У цьому в’язкому, мов болотяна трясовина, світі жила сорокадворічна Галина Короткова зі своєю єдиною донькою, сімнадцятирічною Світланою. Галина була жінкою доволі тихою, але з дуже твердим внутрішнім стрижнем.
Суворе життя ніколи не тішило її приємними сюрпризами. Чоловік трагічно загинув на будівництві майже десять років тому, залишивши її зовсім саму з маленькою дитиною на руках. Вона виснажливо працювала на двох роботах: удень була прибиральницею в місцевій школі, а вечорами підробляла в крихітній крамничці на околиці селища.
Усі свої нечисленні сили й усю свою нерозтрачену любов вона без остачі вкладала у Світу. Дівчина була її найбільшою гордістю й єдиним світлим сенсом тяжкого життя. Вродлива й розумна, вона щиро мріяла назавжди вирватися з цієї глушини, вступити до педагогічного інституту в обласному центрі й стати вчителькою мови.
Галина дбайливо відкладала кожну дрібну монету на її світле майбутнє. У багато чому відмовляючи собі, вони скромно жили в маленькій двокімнатній квартирі в старому панельному будинку, але їхній побут був сповнений тепла й взаєморозуміння, рідкісного для цих місць. Того фатального липневого вечора в селищі влаштували дискотеку в старому будинку культури «Рідкісне» — величезну й рідкісну подію для місцевої молоді.
Світа дуже довго вмовляла стривожену матір відпустити її повеселитися. Галина відчувала незбагненну внутрішню тривогу, але, дивлячись у сяючі очі коханої доньки, просто не змогла їй відмовити. «Мамочко, я ненадовго, тільки потанцювати з подругами й одразу назад!» — щебетала Світа.
«Рівно о десятій буду вдома, даю чесне слово!» — радісно обіцяла дівчина, крутячися перед дзеркалом і приміряючи нову сукню, на яку мати відкладала гроші три місяці. Галина з важким серцем провела її до самих вхідних дверей. На прощання вона всоте нагадала доньці бути гранично обережною й ніде не затримуватися…
