— голос старого зрадницьки здригнувся.
— Ніхто цього не казав, — огризнулася Ірина, хоча роздратування було очевидним.
— Ні, все зрозуміло, — тихо промовив Григорій, піднімаючись. — Йти мені нікуди, але й залишатися тут я не можу.
Він взяв свою сумку і попрямував до виходу. Віктор смикнувся був за ним, але Ірина владно поклала руку йому на плече.
Григорій Михайлович вийшов на вулицю, де його зустрів пронизливий вітер, але холоду він не відчував. Він ішов, не розбираючи дороги, але всередині наростав дивний спокій. Він знав, що знайде свій шлях, навіть якщо весь світ відвернеться. Григорій брів пустельними алеями, ганяючи ногами сухе листя.
Він почувався втраченим, вирваним із звичного життя. Навколо були чужі люди, незнайомі будівлі, і навіть рідне місто здавалося ворожим. Біля парку він уповільнив крок і в знемозі опустився на лавку. Ноги гули, а на душі лежав важкий камінь. У голові крутилися одні й ті самі запитання: чому так сталося?
Де він упустил момент, коли все пішло не так? Як син міг дозволити цьому статися? Він намагався знайти виправдання Віктору, але з кожним разом це давалося дедалі важче. Григорій завжди пишався спадкоємцем, вклав у нього душу, а тепер відчував його як чужинця. Роздуми перервав жіночий голос.
— Вибачте, вам недобре? — перед ним стояла літня жінка з господарською сумкою, дивлячись на нього з тривогою. Григорій підняв очі. Жінка була одягнена скромно, але охайно, обличчя її випромінювало доброту.
— Все нормально, — пробурмотів він, хоча це було брехнею.
— Ви виглядаєте так, ніби потребуєте допомоги, — м’яко наполягала вона. — Може, я можу щось зробити?
Він мовчав, не знаючи, що відповісти незнайомці. Але жінка не йшла. Її наполегливість була не нав’язливою, а турботливою.
— У мене… більше немає дому, — нарешті видавив він, зізнаючись у цьому самому собі.
Вона присіла поруч, склавши руки на колінах.
— Як же так? Невже немає сім’ї?
— Є. Але, схоже, я їм не потрібен.
Жінка похитала головою з глибоким співчуттям.
— Розумію. Буває, що рідні чинять гірше за ворогів. Ви, напевно, голодні? Ходімо до мене, я живу поруч. Вип’єте гарячого чаю, — запропонувала вона просто.
Григорій хотів відмовитися з гордості, але втома і голод перемогли.
— Дякую, не відмовлюся, — тихо відповів він.
Її звали Тамара Степанівна. Квартира її була в старому цегляному будинку неподалік. Переступивши поріг, Григорій відразу відчув затишок. Пахло випічкою, тихо цокав підлоговий годинник.
— Прошу, сідайте, — запросила господиня до столу.
Тамара поставила перед ним чашку чаю та тарілку з печивом. Григорій із вдячністю обхопив гарячу кружку, зігріваючи змерзлі пальці.
— Розкажіть, що сталося? — обережно попросила вона.
Спочатку він мовчав, але потім слова полилися самі собою. Він розповів їй усе: про сина, про невістку, про дім, що став чужим.
Тамара слухала уважно, не перебиваючи.
— І як бути далі? Що плануєте? — запитала вона наприкінці.
— Не знаю, — чесно зізнався Григорій. — Я звик бути потрібним. А тепер, коли став тягарем… Не бачу сенсу жити.
Тамара задумливо подивилася у вікно, потім перевела погляд на гостя.
— Життя — складна штука. Але якщо вони вас не цінують — це їхня біда. Вам треба жити заради себе. Або знайти заради кого, — сказала вона з посмішкою.
Григорій відчув, що її слова торкнулися найглибших струн його душі.
— Дякую вам. Ви маєте рацію, — відповів він, уперше за день злегка усміхнувшись.
Так Григорій залишився у Тамари. Вона не заперечувала, а він був безмежно вдячний за тепло та розуміння. Минали тижні. Григорій Михайлович допомагав по господарству, вони разом ходили за продуктами, коротали вечори за чаєм та переглядом старих фільмів. Тамара виявилася життєлюбною жінкою, яка вміє знаходити світло навіть у темряві.
Одного разу, проходячи повз дитячий садок, вони почули дзвінкий дитячий сміх. Григорій завмер, побачивши знайому постать. Це був Дениско. Він підріс, але залишався все тим же допитливим хлопчиськом. Серце діда стиснулося від туги. Онук грався, але раптом зупинився і подивився в їхній бік.
— Це ваш онук?
Коментування закрито.