— А ця сама винна. З ким зв’язалася.
Цього вистачило. Суд засудив Блейка Гарріса та Чарлі Грубера до довічного ув’язнення без права на помилування.
Під кінець судового засідання прокурор, збираючи папки, поглянув на Олексія:
— Хочеш подати цивільний позов? Компенсація за неправдиві звинувачення, роки життя, репутацію. Там мільйони.
Олексій похитав головою:
— Ні.
— Чому?
Він подивився на Рустама, який сидів у коридорі і гриз старий м’яч.
— Мені потрібні не гроші. Мені потрібно, щоб усе це залишилося позаду.
Пізніше його кликали на ток-шоу, інтерв’ю для великого телеканалу. Він відмовився. Його запросили виступити на конференції з реформи кримінального судочинства. Він відмовився. Йому запропонували написати книгу. Він відмовився.
Він просто сів у стару машину, куплену на гроші, що залишилися, закинув у багажник миску, плед, рюкзак і сказав Рустаму:
— Поїхали.
Будинок, у який він в’їхав, був старий, скрипучий і пах тим, чим пахнуть усі будинки, що довгий час стояли порожніми: вогкістю, старим деревом і забутим життям. Але він був чистий. Господар, місцевий тесляр, перед від’їздом полагодив дах, залишив дрова і на прощання сказав:
— Тут тиша не просто фоном іде. Тут тиша — як людина, з якою тобі доведеться жити.
Олексій тільки кивнув. Він давно звик жити з тим, хто нічого не каже.
Він купив цей будинок за суму, яку йому виплатила держава як компенсацію. Гроші він прийняв неохоче, наче з брудними руками. Але будинок вибрав одразу. Окраїна штату Мен. Ліси, озеро. До найближчого міста — 40 хвилин на машині, до найближчого сусіда — 10 хвилин пішки. Ідеальне місце, щоб не чути чужих голосів.
Спочатку життя текло дивно. Кожен звук здавався підозрілим. Кожен погляд у супермаркеті — прицільним…
Коментування закрито.