— начальник нахмурився. — Так, це не в’язень. І не наша людина. Начебто…
Грін постукав пальцем по монітору.
— Ви розумієте, що якщо Морозов усе-таки невинний, це може коштувати нам голів? Докази були залізні, знаю. Але все ж…
Тим часом у лісі Рустам рухався, ведений інстинктами. Він ішов за запахом, за ледь вловимими мітками, які збереглися в його пам’яті. Він був у цьому лісі раніше. Софія, Олексій і він гуляли тут три місяці тому, спекотного серпневого дня. Тоді ще все було просто: сміх, термос із кавою, олені, що миготять між деревами.
Він знайшов стару стоянку. Витоптана земля, обпалене каміння, залишки намету. Запах гару та крові. Він заривався носом у землю, копав лапами. Через кілька хвилин — клацання. Щось тверде. Шматок пластику. Коробочка. Він схопив її і поніс. Куди? Він сам не знав. Він просто біг. Через ліс, через болото, дорогою. Поки не вийшов до путівця.
Джек Пірсон, мисливець, їхав додому на своєму іржавому пікапі, коли перед ним на дорогу вискочив пес. Гальма завищали. Джек вискочив із дробовиком, але пес не нападав. Він підійшов і поклав дивну пластикову коробочку прямо під ноги чоловікові.
— Чорт. Ти хто у нас такий?
На пластику був логотип камери — карта пам’яті. Джек узяв її, сунув у кишеню, а пса посадив у кузов.
— Гаразд, бродяго, подивимося, що в тебе тут.
Через кілька годин він вставив карту в ноутбук. Екран замиготів. Папка називалася «night 1208». Перший файл — темне тремтливе зображення. Хтось, очевидно, не помітив, що камера все ще пише. Потім шум, кроки, голос.
«Швидше, ти ідіоте, ти залишив рукавички! Та біжи вже, вона непритомна!»
Камера нахиляється. Силуети, обличчя, байкерські жилети. На одному — татуювання у вигляді черепа з крилами. Джек примружився. Він знав це тату. Це не було випадковістю. Він знав, хто це. Наступного ранку він прийшов у відділок і попросив поговорити з детективом. Карта опинилася у поліцейських.
Тим часом у тюремній камері Олексій вперше почув клацання замка не за розкладом. Його вивели в допитну. За столом сидів чоловік із ноутбуком і папкою. Підполковник Грін.
— Олексію, у нас з’явився новий матеріал. Відео.
Він натиснув «відтворити». Олексій завмер. Він знав цю людину з татуюванням. Ім’я спливло саме. Блейк Гарріс. Один із тих, кого він колись намагався закрити. Один із тих, хто клявся, що «ще все буде».
Олексій підняв погляд на Гріна.
— Це відео дасть мені шанс?
Грін мовчки кивнув.
— Якщо ДНК підтвердить, а суд прийме докази, ти звідси вийдеш.
Олексій вдихнув. Тихо. Без радості. Він знав: справа тільки почалася.
Підполковник Грін дивився на Олексія з виразом, у якому змішалися роздратування, сумніви і вперше — повага. Все вказувало на те, що Олексій говорив правду. Але було одне «але». Цього замало.
Коментування закрито.