«Так, хороший був сарай. Добротний, міцний. Шкода тільки, що Олена знайшла йому таке погане застосування».
У кімнаті повисла дзвінка, мертва тиша. Надія Петрівна нерозуміюче подивилася на сина. «Яке застосування, Дімочко? Я не розумію».
Олена застигла, її приклеєна посмішка завмерла на обличчі безглуздою маскою. Вона дивилася на Дмитра з німим жахом, очима благаючи його зупинитися. Але в його очах була холодна сталь.
«Ну як же, мамо! Олена у нас дуже ощадлива і економна господиня. Вона вирішила, що не варто витрачати сімейні гроші на дорогу доглядальницю для тебе. Вона знайшла більш економний, вигідний варіант.
Вона оселила тебе жити в цьому сараї». Він говорив це спокійно, розмірено, майже буденно. Але кожне його слово падало в тишу як удар важкого ковальського молота.
Надія Петрівна дивилася то на сина, то на невістку. Вираз її обличчя почав повільно, страшно змінюватися. Радісне пожвавлення змінилося повною розгубленістю, потім глибоким подивом.
«Що ти таке кажеш, синку? Навіщо ти так дурно жартуєш?» «Це не жарт, мамо. Подивися на неї уважно. Подивися прямо в її очі».
Усі погляди схрестилися на Олені. Вона сиділа, пряма як натягнута струна. Її обличчя було білим як шкільна крейда.
Вона дивилася в одну точку на скатертині, не в силах підняти погляд. Дмитро продовжував, і його голос ставав усе жорсткішим і гучнішим.
«Вона тримала тебе там півроку. Мамо, на ланцюгу, як дворову собаку! Вона годувала тебе недоїдками зі столу, сухими хлібними кірками. Ти пам’ятаєш смак цього хліба, мамо? Ти пам’ятаєш крижаний холод земляної підлоги? Ти пам’ятаєш, як ти благала дати води?» І в цей момент щось із гучним клацанням переключилося в голові Надії Петрівни.
Її очі розширилися, зіниці звузилися до крихітних точок. Вона повільно, як уві сні, підняла руку і доторкнулася до свого зап’ястя — туди, де колись були криваві садна. Вона подивилася на свої руки, потім повільно перевела погляд на Олену.
І в її очах більше не було туману забуття. Там спалахнула ясна пам’ять, що крижанить душу. Вона дивилася на цю ошатну, усміхнену жінку за святковим столом і бачила перед собою свого жорстокого тюремника.
Вона бачила спотворене злобою обличчя, яке схилялося над нею в темряві сараю, кидаючи їй шматок черствого хліба. Вона бачила холодні очі, в яких не було ні краплі жалю. «Я пам’ятаю…», — прошелестіла Надія Петрівна.
Її голос був ледь чутний, але в гробовій тиші, що настала, він прозвучав як приголомшливий гуркіт грому. Вона повільно, важко спираючись на стіл, встала. Вона обійшла стіл, підійшла впритул до Олени, яка сиділа, закам’янівши від жаху, що накотився.
Вона не кричала, не билася в істериці, не плакала. Вона просто дивилася на неї зверху вниз, і в її погляді було те, що страшніше за будь-яку ненависть, страшніше за будь-яке презирство. Там була тиха, глибока, скорботна правда, і вона сказала всього два коротких слова: «За що?» В Олени з грудей вирвався здавлений, утробний стогін, схожий на виття пораненої тварини.
Вона впала зі стільця на підлогу, прямо до ніг свекрухи. «Пробачте!» — задихаючись, шепотіла вона. «Пробачте мені, благаю, Христа ради!»
Вона чіплялася тремтячими руками за поділ сукні свекрухи, ридаючи в божевільній істериці. Але Надія Петрівна гидливо відступила від неї на крок, як від чогось заразного і нечистого. Вона подивилася на сина.
Її обличчя було абсолютно спокійним і суворим. «Дмитре, я хочу, щоб її тут більше не було». Спектакль було закінчено. Завіса впала.
Дмитро підійшов до Олени, яка ридала на підлозі, ривком підняв її, грубо схопивши за руку. «Встань». Він буквально виволік її в передпокій.
Вона не чинила опору, її ноги запліталися. Вона була остаточно зламана. Він відчинив вхідні двері.
Нічна вулиця дихнула на неї холодом і сирістю. «Геть», – коротко сказав він. Вона подивилася на нього затуманеним поглядом…
Коментування закрито.