— Дурень ти. Але я б на твоєму місці так само зробив.
Наступного дня Андрію підкинули наркотики. Він повернувся додому ввечері, відчинив двері і побачив, що в передпокої валяється пакунок. Розгорнув — пакетик із білим порошком. Відразу зрозумів — підстава. Виніс на смітник, спалив. Але знав: наступного разу можуть підкинути і викликати поліцію.
А ще через два дні сталося те, що переламало все. Віра Іванівна злягла. Тиск підскочив, болі в грудях. Андрій викликав швидку, лікарі відвезли її в лікарню. Інфаркт. Реанімація.
Андрій сидів у коридорі, дивився на білі стіни, на людей у халатах, які знову снували повз. Всередині все похололо. Через чотири години лікарка вийшла — жінка років п’ятдесяти, втомлена.
— Ви родич?
— Син.
— Стан стабільний, але важкий. Інфаркт великий, причина — сильний стрес. Їй потрібен спокій, ніяких переживань. Інакше наступний інфаркт може бути летальним.
Андрія пустили до неї через годину. Віра Іванівна лежала під крапельницею, бліда, з трубками. Розплющила очі, побачила сина, спробувала усміхнутися. Він взяв її за руку, вона прошепотіла:
— Пробач мені, синку. Я все зіпсувала.
Андрій стиснув її долоню:
— Мамо, ти ні в чому не винна.
Вона заплющила очі, сльоза скотилася по щоці.
Андрій сидів поруч і дивився на матір. Дев’ять років він чекав зустрічі з нею. Дев’ять років терпів зону заради того, щоб повернутися і допомогти їй жити. А тепер вона лежала в реанімації через них. Через цих мажорів, які вважали, що їм усе можна.
Він встав, вийшов у коридор, дістав телефон. Знайшов номер, який дали йому перед звільненням. Набрав. Відповіли після третього гудка.
— Так. — Голос хрипкий, знайомий.
— Сірий, це Соколов. Пам’ятаєш мене?
— Пам’ятаю, Андрію. Що сталося?
— Потрібна допомога. Серйозна.
Сірий помовчав.
— Кажи.
Андрій коротко розповів. Сірий вислухав, сказав:
— Зрозуміло. Мажори думають, що татові гроші їх захистять. Будемо пояснювати, що ні.
Костян хмикнув:
— Таких учити треба. Жорстко.
Льоха кивнув:
— Скільки їх?
— Троє, — відповів Андрій.
Сірий загасив сигарету.
— Гаразд, допоможемо. Але працювати будемо акуратно, без зайвого шуму. Ти головний, вирішуєш, як і що. Ми допомагаємо.
Андрій кивнув:
— Дякую.
Сірий усміхнувся:
— За своїх треба. Ти там на зоні правильно тримався, пам’ятаю.
Наступні три дні Андрій вивчав мажорів. Сірий допоміг, дав контакт людини, яка за невелику плату могла дізнатися все що завгодно. З’ясувалося наступне:
Кирило Макаров, 24 роки. Син Олексія Макарова, заступника начальника обласного управління. Живе в центрі, в елітній багатоповерхівці на проспекті Революції. Водить білий BMW, подарунок від батька. Тусується в клубах, п’є, іноді вживає заборонені речовини. Зв’язки через батька міцні.
Денис Орлов, 23 роки. Син Віктора Орлова, власника мережі АЗС «Орлов і компаньйон». Живе в котеджі на околиці Дніпра, в селищі для багатих. Водить чорний «Ленд Крузер». Любить бари, дівчат, азартні ігри. Грошей у нього вагон, але мізків нуль. Тато завжди витягував із халеп.
Артем Бєлов, 25 років. Син Станіслава Бєлова, забудовника, власника будівельної компанії «Білбуд». Живе з батьками в триповерховому особняку в елітному районі. Водить сірий «Мерседес». Найзухваліший із трьох. Був замішаний у бійках, у ДТП. Батько все зам’яв. Вважає себе недоторканним.
Андрій записав усе в блокнот. Адреси, машини, звички, місця, де вони бувають. Льоха допоміг: стежив за ними кілька днів, фотографував, запам’ятовував маршрути. Сірий знайшов місце для роботи. Покинутий цех у промзоні, колишній завод металоконструкцій. Закрили років п’ять тому, відтоді там нікого. Будівля напівзруйнована, вікна вибиті, але стіни міцні. Ворота зачиняються. Ідеальне місце. Ніхто не почує, ніхто не побачить. Андрій приїхав туди, оглянув. Усередині іржаві верстати, сміття, голі бетонні стіни. Холодно, сиро, пахне цвіллю і металом. У кутку старі стільці, ланцюги, інструменти. Сірий сказав, що тут можна працювати, але після треба все прибрати, слідів не залишати.
Андрій кивнув. План складався в голові. Не вбивати — вбивство приверне занадто багато уваги. Батьки піднімуть усіх, поліція шукатиме серйозно. Потрібно зробити по-іншому. Зламати їх. Морально, фізично. Щоб запам’ятали на все життя. Щоб більше ніколи не сміли підняти руку на слабких.
Увечері, сидячи вдома, Андрій продумував деталі. Як взяти, як довезти, що робити. Сірий попередив: «Дій холодно, без емоцій. Злість — поганий порадник». Андрій розумів. Дев’ять років зони навчили його головному: терпінню і розрахунку.
На четвертий day матір виписали з лікарні. Андрій забрав її, привіз додому. Вона була слабка, бліда, ходила повільно. Лікарі сказали: повний спокій, ніяких стресів. Віра Іванівна дивилася на сина і запитувала:
— Сину, все гаразд?
Він кивав:
Коментування закрито.