— Андрійку, Господи, як ти виріс! Віра казала, що ти сьогодні маєш приїхати.
Він кивнув мовчки. Тітка Галя метушилася, говорила щось про те, як мати на нього чекала, як важко їй було самій, потім додала:
— Вона зараз на центральному ринку, торгує овочами. Після фабрики скоротили, пенсії не вистачає, ось і доводиться. Приїде о восьмій, напевно.
Андрій подивився на годинник: пів на сьому. Центральний ринок був за двадцять хвилин їзди. Він не став чекати, одягнув куртку і вийшов.
Ринок гудів. Березень, але людей було багато. Вечір, усі з роботи, закуповуються на тиждень. Андрій йшов між рядами, шукав матір. Знайшов її лоток у далекому кутку, біля стіни. Старий дерев’яний прилавок, на ньому картопля, морква, цибуля, зелень. І мати. Вона стояла спиною до нього, у старій куртці, хустка на голові.
Андрій хотів гукнути її, але тут почув голоси. Троє хлопців підійшли до лотка: молоді, років 22–25, у дорогих пуховиках, джинсах, брендових кросівках. Один — високий блондин з укладкою, другий — кремезний, із квадратною щелепою, третій — худий, в окулярах, із телефоном у руці.
Блондин голосно сказав:
— О, бабусю, ти ще тут торгуєш? Думали, ти вже здохла?
Віра Іванівна здригнулася, обернулася. Обличчя її побіліло. Андрій завмер за три метри за спинами перехожих. Кремезний хлопець схопив помідор із прилавка, стиснув його в руці, сік бризнув на товар.
— Дивись, яке лайно продаєш! Це жерти не можна! — заіржав він і жбурнув розчавлений помідор у лоток.
Віра Іванівна спробувала щось сказати, але голос тремтів:
— Хлопчики, не треба, будь ласка!
Худий в окулярах підняв телефон, почав знімати.
— Давай, бабцю, для відоса, станцюй нам! — сказав блондин і штовхнув її в плече.
Мати відступила, спіткнулася, ящик із картоплею впав. Вона опустилася на коліна. Блондин заіржав, кремезний підхопив:
— О, на колінах! Так навіть краще! Проси вибачення за своє лайно!
Навколо зібрався натовп. Чоловік п’ятнадцять стояли і дивилися. Ніхто не втручався. Хтось діставав телефони, знімав. Хтось відвертався. Віра Іванівна плакала, намагалася встати, але кремезний хлопець штовхнув її ногою назад.
— Сиди, кажу! Або ми твій лоток зараз спалимо!
Андрій пішов уперед, повільно, не поспішаючи. Натовп розступався. Він дійшов до лотка, встав поруч із матір’ю. Блондин обернувся, побачив його, усміхнувся:
— О, ще один! Ти хто, синок, чи що?
Андрій не відповів. Він просто вдарив. Швидко, коротко, в щелепу. Блондин відлетів назад, врізався в сусідній лоток. Кремезний хлопець спробував кинутися на Андрія, але отримав ліктем у ніс. Хрускіт, кров, крик. Худий в окулярах завмер із телефоном у руці, позадкував, але Андрій встиг: схопив його за комір, смикнув на себе, коліно в живіт. Хлопець зігнувся, телефон випав на асфальт.
Дев’ять років зони не минули даремно. Андрій бився не як вуличний хуліган. Він бився методично, холодно, точно. Блондин спробував встати. Андрій підійшов, наступив йому на руку, натиснув. Хлопець закричав.
— Ти знаєш, хто я?! Мій батько…
Андрій не дав договорити. Удар ногою в ребра, ще один. Блондин захрипів.
Кремезний, тримаючись за розбитий ніс, поліз у кишеню. Андрій побачив блиск металу. Крок уперед, підсічка — хлопець упав, ніж відлетів. Андрій підняв його, подивився, жбурнув убік. Нахилився до кремезного:
— Ножик дістав, хоробрий?
Удар кулаком у щелепу. Худий в окулярах намагався втекти, але ноги не слухалися. Андрій наздогнав його за два кроки, розвернув, ударив у сонячне сплетіння. Хлопець осів на землю, задихаючись.
Натовп мовчав. Хтось знімав на телефон, хтось відвернувся. Андрій підняв матір із колін, обійняв за плечі. Віра Іванівна тремтіла, плакала.
— Сину, що ти накоїв?
Блондин, спльовуючи кров, прохрипів із землі:
— Ти — труп, зек. Ми тебе закопаємо.
Андрій обернувся, подивився на нього зверху вниз:
— Спробуйте.
Голос був рівний, спокійний, крижаний.
Кремезний хлопець піднявся, тримаючись за ребра, допоміг встати блондину. Худий в окулярах уже біг до виходу з ринку. Блондин, хитаючись, сказав голосніше, щоб усі чули:
— Ти не знаєш, із ким зв’язався! Мій батько — Макаров. Обласна адміністрація. Його батько — Орлов. У нього половина АЗС у місті. Ми тебе зітремо в порошок, зек.
Андрій мовчав, просто дивився. Блондин сплюнув, розвернувся і пішов геть. Кремезний — за ним. Через хвилину вони зникли в натовпі. Люди почали розходитися. Хтось підійшов до Віри Іванівни, запитав, чи все гаразд.
Андрій допоміг матері зібрати товар, поставити лоток на місце. Руки його не тремтіли. Він був спокійний, як після звичайної роботи. Віра Іванівна дивилася на нього, і в очах був страх.
— Сину, це діти великих людей. Вони нас розчавлять. Тебе посадять знову.
Андрій обійняв її:
Коментування закрито.