— Тому що Наталя сказала мені, що знайшла інформацію про маму тільки пів року тому. Сказала, що двадцять три роки шукала, і тільки пів року тому дізналася ім’я та адресу. І що мама до того часу вже померла. Вона не могла прийти до вас три роки тому, якщо дізналася адресу тільки пів року тому!
Батько завмер. На його обличчі відбилося збентеження — чи це була добре розіграна розгубленість?
— Вона так сказала? — перепитав він повільно. — Що знайшла вас тільки пів року тому?
— Так. У кафе. Сьогодні. Сказала дослівно: «Пів року тому мені нарешті пощастило. Я знайшла жінку з дитячого будинку… Вона згадала прізвище сім’ї, яка забрала Олю». І потім: «Я приїхала на могилу того ж дня, як дізналася».
— Тоді вона бреше, — голос батька став твердішим. — Я точно пам’ятаю той день. Три роки тому. Початок осені. Оля була на роботі, ти в школі. Я відчинив двері й побачив її. Жінку з обличчям моєї дружини. Думав, божеволію.
— А може, це ти брешеш? — Даша дивилася на нього впритул. — Може, вигадуєш це зараз, щоб я не довіряла Наталі?
— Навіщо мені це?
— Не знаю. Може, боїшся, що вона розповість мені щось ще? Щось, чого я не повинна знати.
Батько похитав головою.
— Дашо, послухай мене уважно. Я розумію, що ти злишся. Розумію, що втратив твою довіру, можливо, назавжди. Але я не брешу тобі зараз. Наталя була тут три роки тому. Стояла на цьому самому порозі. Плакала. Говорила, що шукала сестру все життя.
— І що ти зробив?
Він опустив очі.
— Я не пустив її в дім. Вона стояла там, плакала, благала дати їй шанс побачити Олю, хоча б один раз. А я… — голос став майже нечутним, — я зачинив двері. Сказав, щоб вона йшла і ніколи не поверталася. Сказав, що якщо з’явиться знову, викличу поліцію.
Тиша. Даша дивилася на батька і відчувала, як всередині борються два почуття. З одного боку, огида до того, що він зробив. З іншого — розуміння, що його історія занадто детальна, занадто конкретна для вигадки. Він пам’ятав пору року, пам’ятав, де була мама і де була вона сама. Такі деталі не вигадують на ходу. Але тоді чому Наталя збрехала?
— Чому? — голос Даші зірвався. — Чому ти її прогнав?
— Тому що злякався. — Він підняв голову, і Даша побачила в його очах сльози. Вперше за два роки. Вперше з похорону. — Злякався, що все зміниться. Що Оля дізнається правду не тільки про сестру, а й про те, що я знав і мовчав. Що вона не пробачить мені. Що наша сім’я розвалиться. Я був боягузом, Дашо. Жалюгідним, егоїстичним боягузом.
— Мама так і не дізналася…
— Наталя не намагалася зв’язатися з нею по-іншому?
— Намагалася. Вона написала листа, я знайшов його в поштовій скриньці через тиждень після того візиту. Довгого, на кількох сторінках. Я… — Він замовк.
— Ти його знищив. — Це було не питання. Твердження.
Батько кивнув.
— Спалив. Не читаючи до кінця. Побачив перші рядки «Дорога Олю, ти не знаєш мене, але я твоя сестра» і спалив. А потім жив з цим. Кожен день. Дивився на Олю і думав: вона могла б знати. Могла б зустрітися з сестрою. Могла б знайти сім’ю, яку втратила в дитинстві. А я відняв у неї цей шанс.
Даша відчувала, як всередині піднімається хвиля — темна, гаряча, неконтрольована. Злість. Справжня, доросла злість, якої вона ніколи раніше не відчувала.
— А потім мама захворіла, — сказала вона крижаним голосом. — І померла. Так і не дізнавшись, що в неї є сестра. Так і не побачивши її. Через тебе.
— Дашо…
— Ні! — Вона вдарила кулаком по столу. — Не смій! Не смій виправдовуватися! Ти вкрав у неї останній рік життя. Розумієш? Вона могла провести його з сестрою. Могла дізнатися правду про своє минуле. Могла… могла не бути самотньою в свої останні місяці.
— Вона не була самотньою. Я був поруч. Ти була поруч.
— Але Наталі не було. Вона мала право бути. Мама мала право знати.
Батько закрив обличчя руками. Плечі його затряслися — беззвучно, страшно. Він плакав. Цей дорослий, сильний чоловік, який не зронив ні сльозинки на похороні дружини, який перетворився на кам’яну статую після її смерті, тепер ридав, як дитина.
Даша дивилася на нього і не відчувала жалю. Тільки сум’яття. Якщо батько говорить правду, значить, Наталя збрехала про те, коли знайшла їхню сім’ю. Навіщо? Що вона приховує? А якщо бреше батько — навіщо йому вигадувати таку історію?
— Є ще дещо, — сказав батько, піднімаючи голову. Обличчя мокре, очі червоні. — Те, про що я не хотів говорити. Але ти повинна знати, перш ніж знову зустрінешся з нею.
— Що?
— Коли Наталя приходила три роки тому… вона не просто хотіла зустрітися з сестрою. Вона просила грошей. Сказала, що важко хворіє, що їй потрібна дорога операція, яку вона не може собі дозволити. Що єдина надія — допомога кровної сім’ї.
Даша відчула, як земля знову йде з-під ніг.
— Грошей?
— Так. Вона назвала суму — велику. Дуже велику. Сказала, що без операції сестра помре протягом року. Що шукала сестру не тільки заради зустрічі, а й заради порятунку власного життя.
— І ти їй не повірив?
Коментування закрито.