— На що?
— Що ти дозволиш мені бути частиною твого життя, — Наталя не відвела погляду. — Не замість неї. Ніколи. Але… поруч. Хоча б іноді.
Даша опустила очі на фотографію в своїх руках. Дві дівчинки, що тримаються за руки. Її мама і ця жінка, колись давно, в іншому житті, в іншому світі.
— Мені треба подумати, — сказала вона. — Це занадто… багато всього.
— Звичайно, — Наталя кивнула. — Я не кваплю. Ось, візьми.
Вона простягнула візитку: просту, білу, з номером телефону та ім’ям. Наталя Дорохова. Жодної адреси. Жодної посади. Просто ім’я та номер.
— Подзвони, коли захочеш. Або не дзвони. Це теж твоє право. Я просто хотіла, щоб ти знала: ти не одна. Що б не сталося, не одна.
Вона встала, застебнула пальто і пішла алеєю. Висока, пряма постать у сірому листопадовому мареві. Даша дивилася їй услід, поки вона не зникла за поворотом. А потім перевела погляд на мамину фотографію.
— Ти знала? — прошепотіла вона. — Знала і мовчала? Чи справді не пам’ятала?
Фотографія мовчала. Мама посміхалася тією ж посмішкою, що й завжди. І вперше за два роки Даша відчула не тільки горе, а й образу. Маленьку, колючу, незручну.
Додому вона повернулася до полудня. Батько вже встав, сидів на кухні, пив каву, гортав щось у телефоні. Коли Даша увійшла, він підняв голову і кивнув: «Привіт».
— Де була?
Це був перший раз за кілька місяців, коли він запитав. Даша завмерла на порозі, не знаючи, що відповісти. Правду? «Тату, виявляється, у мами була сестра-близнючка, яку віддали в іншу сім’ю, і я щойно з нею познайомилася на цвинтарі»? Звучало як маячня. Як сюжет поганого серіалу.
— Гуляла, — сказала вона. — З Катею.
Батько кивнув і знову втупився в телефон. Запитань не було. Даша пройшла повз нього у свою кімнату, зачинила двері й лягла на ліжко, дивлячись у стелю. У руці вона все ще стискала візитку. Наталя Дорохова. Сестра мами. Тітка, про існування якої вона не підозрювала. Людина, яка 20 років шукала свою близнючку і запізнилася.
Даша дістала телефон і набрала номер. Пальці тремтіли. «Подзвонити?» — питала вона себе. — «Не подзвонити? Розповісти татові? Бабусі Зіні?»
Бабуся Зіна. При думці про неї щось клацнуло в голові. Бабуся Зіна — мати батька. Вона знала маму багато років, була на їхньому весіллі, була присутня при народженні Даші. Якщо хтось і міг знати правду про мамину сім’ю, то це вона. Або… або бабуся теж нічого не знала? Може, мама справді не пам’ятала про своє минуле? Три роки — занадто малий вік для чітких спогадів. Може, нова сім’я дала їй нове життя, стерла минуле, і мама виросла, щиро вірячи, що вона єдина дитина?
Занадто багато запитань. Занадто мало відповідей. Даша заплющила очі й уявила маму — живу, теплу, усміхнену. Уявила, як та обіймає її після школи, як заплітає їй косички перед дзеркалом, як читає вголос казки на ніч. А потім уявила поруч іншу жінку — з тим самим обличчям, але з болем в очах. Двох сестер, які могли б прожити життя разом, але не прожили. Які могли б знати одна одну, але не впізнали.
— Мамо, — прошепотіла Даша в порожнечу кімнати. — Що мені робити?
Порожнеча не відповіла. А на вулиці почався дощ — дрібний, осінній, холодний. Він стукав у вікно, і кожна крапля звучала як питання, на яке не було відповіді.
Минуло майже два тижні. Найдовші два тижні в житті Даші. Візитка лежала в шухляді письмового столу під підручниками та старими зошитами, але дівчинка думала про неї постійно. На уроках, за вечерею, перед сном думки поверталися до жінки на цвинтарі, до її слів, до фотографії двох маленьких дівчаток в однакових сукнях.
Даша так і не подзвонила. Не тому, що не хотіла — хотіла, відчайдушно хотіла дізнатися більше. Але щось її зупиняло. Страх? Недовіра? Чи, можливо, дивне відчуття, що, зробивши цей дзвінок, вона змінить щось назавжди? Відчинить двері, які вже не можна буде зачинити?
У четвер другого тижня вона наважилася. Не подзвонити Наталі — ні, ще не готова. Але поговорити з бабусею Зіною.
Зінаїда Федорівна Терехова була жінкою старого гарту. 72 роки, вдова, колишній бухгалтер на заводі. Вона пережила багато: голодне дитинство, важку юність, ранню втрату чоловіка. Життя навчило її не скаржитися, не плакати на людях і не ставити зайвих запитань. «Менше знаєш — міцніше спиш» — це була її улюблена приказка.
Даша застала бабусю за звичним заняттям: та сиділа біля вікна у своїй квартирі й в’язала. Спиці миготіли в зморшкуватих, але все ще спритних пальцях, з клубка тягнулася сіра вовняна нитка.
— Прийшла? — бабуся підняла голову. — Чаю?
— Так, дякую.
Вони сиділи на кухні — маленькій, з пожовклими шпалерами і старим холодильником, який гудів так голосно, що доводилося підвищувати голос. Бабуся налила чай, поставила на стіл вазочку з карамельками і сіла навпроти.
— Щось трапилося? — запитала вона, уважно дивлячись на внучку. — Ти сама не своя останні дні. Бліда, мовчиш. Батько дзвонив, питав, чи не хворієш.
— Треба ж! Я не хворію! Тільки не у мене! Бабусю! — почала вона, намагаючись, щоб голос звучав спокійно. — Я хотіла запитати. Про маму. Про її сім’ю.
Бабуся завмерла. Всього на секунду, але Даша помітила: рука з чашкою застигла на півдорозі до рота.
— А що про її сім’ю?
— Ти знала бабусю Раю? Мамину маму. Вони були близькі, правда? Мама завжди казала, що дуже її любила.
— Так, любила. — Бабуся відпила чай, дивлячись кудись убік. — Хороша була жінка. Добра, тиха. Олю виховала чудово.
— А ти знаєш… — Даша набрала повітря. — Ти знаєш, що бабуся Рая не була маминою рідною матір’ю?
Коментування закрито.