— Мені так сказали в дитячому будинку. Мабуть, вирішили, що сиротам легше думати, що мати померла, ніж знати, що вона просто не захотіла їх ростити. — Наталя перевернула аркуш. — Тут є ім’я. Справжнє ім’я. І остання відома адреса — тридцятирічної давнини, але все ж.
Вони дивилися одна на одну. За вікном падав перший сніг, м’який, невагомий.
— Вона може бути жива, — прошепотіла Даша. — Наша… бабуся.
— Може. — Наталя поклала листа на стіл. Руки тремтіли. — Може, давно померла. Може, не хоче, щоб її знайшли. Може, навіть не пам’ятає, що колись народила двох дівчаток.
Тиша. Даша подивилася на полицю, де стояла мамина фотографія. Та сама посмішка. Те саме світло в очах.
— Будемо шукати? — запитала вона.
Наталя довго мовчала. Дивилася на листа, на фотографію сестри, на племінницю — єдину сім’ю, яка в неї залишилася.
— Не знаю, — сказала вона нарешті. — А ти хочеш?
Даша знову подивилася на маму.
— Вона б хотіла знати правду. Всю правду.
Пауза. Сніг за вікном все падав — тихо, вперто, вкриваючи світ білим. Наталя посміхнулася. Вперше за всю розмову.
— Тоді будемо шукати. Разом.
Суботній ранок видався холодним і сніжним. Даша натягнула в’язану шапку до самих брів, пов’язала мамин шарф; запах парфумів давно вивітрився, залишився тільки запах вовни і часу, але вона все одно носила його, і вийшла з квартири. Тільки тепер вона йшла не одна. Наталя чекала її біля під’їзду в теплому пальті, з термосом гарячого чаю і папкою документів під пахвою.
— Готова? — запитала вона.
Даша кивнула. Вони пішли засніженою вулицею: тітка і племінниця, дві жінки, пов’язані кров’ю і втратою, болем і надією. Дві жінки, які більше не були невидимками. Попереду чекала дорога. Довга, важка, невідома. Але тепер вони пройдуть її разом.
Коментування закрито.