— Так, — видихнув він. — Знала. Бабуся Рая розповіла їй за кілька років до нашого весілля. Оля тоді знайшла якісь документи — випадково, розбираючи старі речі. Запитала у матері. І Рая не змогла брехати. Розповіла, що удочерила її з дитячого будинку. Що була ще одна дівчинка, сестра-близнючка, але її забрала інша сім’я.
— І мама почала шукати.
— Так. Написала запити до архівів. Витратила місяці на пошуки.
— А потім? — Він замовк. — Що потім?
— Потім ми з нею познайомилися. Почали зустрічатися. Вона розповіла мені все — про удочеріння, про сестру, про пошуки. Я вислухав. Підтримав. Сказав, що допоможу шукати. І вона… — Голос батька зірвався. — Вона так зраділа. Сказала, що вперше за довгий час відчуває, що не самотня.
— І що сталося далі?
— Бабуся. — Він вимовив це слово так, наче воно було прокляттям. — Моя мати. Я розповів їй про Олю, про її історію.
— І мама…
— Вона жахнулася. Сказала, що я зв’язався з проблемною дівчиною, що невідомо, які в неї гени, яка спадковість. Сказала, що якщо Оля знайде сестру, невідомо, кого вона притягне в нашу сім’ю. Маргіналку, алкоголічку, злочинницю.
— І ти послухав її?
— Не одразу. Спочатку сперечався. Захищав Олю. Але мати… Вона вміє переконувати. Вона сказала: «Якщо любиш цю дівчину — захисти її від минулого. Допоможи їй забути. Дай їй нове життя, нову сім’ю з тобою. Навіщо їй сестра, яку вона не пам’ятає? Навіщо їй біль, який принесуть ці пошуки?»
— І ти погодився.
— Я був молодий, Дашо. Двадцять два роки. Закоханий по вуха. Боявся втратити її. І так, я погодився. Поступово, обережно, я почав переконувати Олю, що пошуки безглузді. Що архіви знищені. Що сестру неможливо знайти. Що краще жити сьогоденням, а не минулим.
— Ти змусив її здатися.
— Я думав, що роблю краще для неї. — Сльози потекли по його щоках, він навіть не намагався їх приховати. — Вона була така щаслива, коли кинула пошуки. Сказала, що нарешті може жити спокійно. Що я її справжня сім’я, і їй більше ніхто не потрібен. Я вірив, що вчинив правильно. Вірив двадцять років.
— А потім прийшла Наталя.
— Так. І я побачив її обличчя — те обличчя Олі, тільки з іншими очима, з іншим болем — і зрозумів, що накоїв. Зрозумів, що всі ці роки брехав не тільки дружині, а й собі. Що вкрав у неї сестру. Що позбавив їх обох шансу знайти одна одну.
Вони мовчали. За вікном остаточно стемніло. У кімнаті горіла тільки настільна лампа, відкидаючи м’які тіні на стіни.
— Чому ти сказав мені, що Наталя просила грошей? — запитала Даша. — Вона каже, що не просила.
Батько заплющив очі.
— Тому що хотів, щоб ти їй не довіряла. Хотів, щоб ти залишилася зі мною, а не пішла до неї. Егоїзм. Страх. Все те ж саме, що двадцять років тому.
— Ти збрехав.
— Так.
Знову тиша. Даша дивилася на батька — зламаного, заплаканого, розгубленого — і не знала, що відчуває. Злість? Так. Жалість? Теж. І щось ще. Глибше. Складніше. Розуміння? Можливо. Тому що вона бачила: він не монстр. Просто людина, яка боялася. Боялася втратити те, що любила. І цей страх зробив його жорстоким.
— Я не знаю, чи зможу пробачити тебе, — сказала вона тихо. — Не зараз. Можливо, не скоро. Але я хочу спробувати. Заради мами. Заради себе.
Батько підняв голову. В його очах надія. Слабка, змучена, але жива.
— Правда?…
Коментування закрито.