— Тоді розкажіть складну правду.
Наталя зітхнула.
— Твій батько не збрехав. Я справді приходила до вас три роки тому. Стояла на порозі вашої квартири, бачила його обличчя, коли він відчинив двері. Бачила страх у його очах. І так, він прогнав мене. Сказав іти й не повертатися.
Даша відчула, як всередині щось обірвалося. Значить, Наталя брехала. У кафе, дивлячись їй в очі, розповідаючи свою красиву історію про двадцятирічні пошуки — брехала.
— Тоді чому ви сказали мені, що знайшли інформацію тільки пів року тому?
— Тому що це теж правда. — Наталя подалася вперед. — Послухай уважно, Дашо. Три роки тому я приходила до вас. Але я не знала тоді, що Оля — моя сестра. Я взагалі не знала про її існування.
— Що? Це не має сенсу.
— Має, якщо знати всю історію.
Наталя встала, підійшла до письмового столу і дістала з шухляди товсту папку. Повернулася, сіла назад у крісло і поклала папку на коліна.
— Три роки тому я шукала не сестру. Я шукала інформацію про свою біологічну матір. Про жінку, яка народила нас і померла. Мені вдалося знайти деякі документи в архіві — старі, напівзотлілі, але читабельні. І в одному з них було ім’я. Не Ольги, ні. Ім’я жінки, яка удочерила мою сестру. Раїси Павлівни Комарової.
— Бабуся Рая… — прошепотіла Даша.
— Так. Я знайшла її адресу — точніше, адресу, за якою вона жила 30 років тому. Почала шукати далі. Дізналася, що вона померла 5 років тому. Але в неї була донька Ольга, одружена з Олександром Тереховим. Проживає за такою-то адресою.
— І ви прийшли.
— І я прийшла. Але не до сестри. Я тоді ще не знала, що Ольга — моя сестра. Я думала, що вона донька Раїси Комарової. Рідна донька. Я хотіла запитати її про матір, про те, що Раїса могла знати про моє удочеріння, про мою біологічну сім’ю. Розумієш? Я шукала інформацію, а не родичів.
Даша намагалася вкласти це в голові. Три роки тому Наталя прийшла до них, думаючи, що мама просто донька жінки, яка могла щось знати, не знаючи, що мама її близнючка.
— А потім?
— Потім твій батько відчинив двері. Побачив мене, і… — Наталя замовкла. — Його обличчя, Дашо. Я ніколи не забуду його обличчя. Він зблід так, наче побачив привида. І я зрозуміла: він щось знає. Щось, чого не знаю я. Я почала пояснювати, хто я, навіщо прийшла. Але він не слухав. Він просто повторював: «Ідіть. Ідіть негайно. Вам тут не раді». А потім зачинив двері.
— Він думав, що ви прийшли до мами, як її сестра. Він же знав про вас, бабуся Зіна розповіла йому перед весіллям.
— Так, це я зрозуміла потім. Набагато пізніше. Але тоді я була розгублена. Не розуміла, чому цей чоловік так відреагував на звичайне питання про його покійну тещу.
Наталя відкрила папку і дістала кілька аркушів — пожовклих, з машинописним текстом.
— Я не здалася. Після того візиту я продовжила копати. Написала запити в архіви, які раніше ігнорувала. І через кілька місяців отримала відповідь. Ось цей документ.
Вона простягнула аркуш Даші. Дівчинка взяла його, руки тремтіли, і почала читати. Це була виписка з якогось реєстру. Суха канцелярська мова, дати, номери, імена. І один рядок, від якого перехопило подих: «Комарова Раїса Павлівна, 1955 р.н. Удочерила неповнолітню Ольгу (Ольгу Миколаївну), 1988 р.н., з дитячого будинку №3».
— Удочерила, — прошепотіла Даша. — Мама була удочерена. Це… це офіційний документ.
— Так. І в тому ж дитячому будинку, того ж року, була удочерена інша дівчинка. Наталя. Тобто я. Нас забрали в один день, але в різні сім’ї.
Даша підняла очі на Наталю.
— Значить, ви дізналися, що мама — ваша сестра, тільки після того візиту до нас?
— Через чотири місяці після. Я отримала цей документ і зрозуміла: жінка, до якої я приходила, не донька Раїси Комарової. Вона удочерена дитина. Як і я. І якщо ми обидві з одного дитячого будинку, одного року народження, удочерені в один день…
— Ви близнючки.
— Так. Але до того моменту минуло майже пів року з мого візиту. Я боялася повертатися. Боялася, що твій батько знову прожене мене. Або викличе поліцію, як погрожував. Я вирішила знайти інший спосіб зв’язатися з Олею. Написала листа.
— Батько його спалив, — сказала Даша глухо. — Він мені розповів.
Наталя кивнула. Її обличчя скривилося від болю.
— Я чекала відповіді два місяці. Потім три. Потім пів року. Нічого. Я думала, може, Оля не хоче мене знати. Може, їй не потрібна сестра, яка з’явилася нізвідки. Може, вона щаслива у своєму житті й не бажає його змінювати. Я намагалася змиритися. Намагалася забути. Але не могла.
— І тоді ви почали шукати знову?
Коментування закрито.