Суботній ранок видався холодним і промозглим. Даша натягнула в’язану шапку до самих брів, пов’язала шарф, який ще пах маминими легкими квітковими парфумами, що майже вивітрилися за ці два роки, і тихо вислизнула з квартири. Батько спав: він повернувся з нічної зміни під ранок, і будити його вона не хотіла. Та й навіщо? Він все одно не запитає, куди вона йде.
Уже давно не питає. Їй було 12 років, коли мама померла. Зараз їй 14, але всередині вона почувалася набагато старшою.
Кажуть, горе робить дорослішим. Даша не знала, чи це правда. Але точно знала інше: горе робить людину невидимою. Ти ходиш серед людей, посміхаєшся, відповідаєш на запитання, отримуєш оцінки в школі, а всередині тебе порожнеча, яку ніхто не бачить і не відчуває.
Автобус до цвинтаря ходив кожні пів години. Даша знала розклад напам’ять: якщо вийти з дому о 8, о 9 будеш на місці.
Субота — найкращий день для відвідування. Людей небагато, можна посидіти в тиші, поговорити. Вона завжди розмовляла з мамою. Розповідала про школу, про подруг (хоча які там подруги — так, однокласниці), про книги, які читала. Іноді скаржилася на батька, на його мовчання, на порожній холодильник, на невипрану білизну. Мама слухала. Даша знала: слухала.
Ольга Миколаївна Терехова померла від раку. Швидко, стрімко, ніби хтось вимкнув світло. Ще навесні вона сміялася, готувала пироги, водила Дашу в кіно на новий мультфільм. А восени її вже не стало. Між цими двома точками — три місяці лікарень, крапельниць, згасаючої надії та ночей, коли Даша чула, як батько плаче у ванній, увімкнувши воду.
Після похорону він змінився. Наче закрився на всі замки, загубив ключі й забув, що таке бути живим. Він працював. Приходив. Їв. Спав. І знову працював. Розмови між ними скоротилися до мінімуму: «Доброго ранку», «Надобраніч», «Гроші на столі». Даша розуміла: він не розлюбив її. Він просто не вмів справлятися з болем, і єдиний спосіб, який він знайшов, — це не відчувати взагалі нічого.
Бабуся Зіна, мати батька, жила в сусідньому будинку і заглядала майже щодня. Вона готувала супи, прибиралася, стежила, щоб Даша нормально харчувалася і робила уроки. Але з бабусею Даша теж не могла поговорити по-справжньому. Зінаїда Федорівна була жінкою сухою, стриманою, з тих, хто вважає сльози слабкістю, а розмови про почуття — марною тратою часу.
— Життя триває, — казала вона. — Треба триматися. Мати б не хотіла, щоб ти розкисала.
Даша не розкисала. Принаймні, при людях. Вона навчилася плакати беззвучно, уткнувшись у подушку. Навчилася посміхатися на людях і зникати у своїх думках на уроках. Навчилася бути непомітною маленькою тінню в кутку, яку легко не помітити. Єдине місце, де вона дозволяла собі бути справжньою, — мамина могила.
Цвинтар зустрів її звичною тишею. Листопад уже підступав впритул; дерева стояли голі, чорні. Листя під ногами перетворилося на слизьку буру кашу. Даша йшла алеєю повз старі огорожі та нові пам’ятники, повз засохлі вінки та облетілі букети. Вона знала цей шлях так добре, що могла б пройти його із заплющеними очима. Ділянка 47, ряд 12. Скромний пам’ятник із сірого граніту. Фотографія: мама посміхається, волосся зібране у хвіст, в очах те особливе світло, яке Даша пам’ятала так чітко, ніби бачила вчора.
— Привіт, мам, — прошепотіла вона, опускаючись навпочіпки.
Спочатку — прибирання. Даша дістала з рюкзака ганчірку, змела з пам’ятника налетіле листя, протерла фотографію. Потім витягла маленький совок і зібрала сміття навколо огорожі. Хтось кинув сигаретний недопалок прямо біля могили. Невже люди зовсім втратили совість? Вона прибрала його з огидою, намагаючись не думати про те, яка людина здатна курити на цвинтарі.
Коли все було чисто, вона поклала квіти. Три білі хризантеми, мамині улюблені. Їх продавала бабця біля входу на ринок, і Даша завжди купувала саме в неї, бо одного разу та сказала: «Для мами несеш? Бачу по очах. Гарна ти дівчинка».
Потім Даша сіла на маленьку лавочку поруч з огорожею і заговорила.
— Цього тижня писали контрольну з алгебри. Я отримала четвірку. Знаю, знаю, ти б сказала, що можу краще. Але чесно, мам, мені зараз не до навчання. В голові постійно якась каша. Вчителька з літератури хвалила мій твір про осінь. Сказала, що я відчуваю слово. Це від тебе, напевно. Ти ж завжди любила читати.
Вона говорила й говорила: про дрібниці, про дурниці, про те, що приготувала бабуся на вечерю, про новий серіал, який подивилася однокласниця Катя і який сама Даша дивитися не стала, бо там сім’я і любов, а від таких історій тепер тільки болючіше.
— Тато зовсім перестав зі мною розмовляти, — голос здригнувся. — Ні, він не злий, ти ж знаєш. Просто ніби його теж немає. Ніби ти забрала його з собою, залишивши тільки оболонку. Мені іноді здається, що я зовсім одна на світі. Розумієш? Зовсім-зовсім одна.
Сльози потекли самі: гарячі, солоні, звичні. Даша не витирала їх. Тут можна. Тут ніхто не бачить. Вона обхопила себе руками, розгойдуючись, і плакала тихо, надривно, випускаючи все те, що накопичувалося всередині цілий тиждень.
— Мені так тебе не вистачає, мам. Так не вистачає.
Час спливав непомітно. Сльози висохли, залишивши на щоках солоні доріжки. Даша сиділа нерухомо, дивлячись на фотографію, на мамину посмішку, на небо над головою — сіре, низьке, гнітюче.
І тоді це сталося. Чиясь рука лягла їй на голову. М’яко, обережно. Погладила по волоссю так, як гладила колись мама, коли Даша хворіла або засмучувалася.
Дівчинка завмерла. Серце забилося так голосно, що стукіт віддавався у вухах. Вона боялася поворухнутися, боялася дихати. Це сон? Галюцинація? Чи…
Коментування закрито.