Софія спостерігала за сценою з дедалі більшим роздратуванням. Вона не могла зрозуміти, як можна ризикувати роботою заради якогось волоцюги. Але що її злило найбільше — це захоплені погляди деяких клієнтів, звернені на Анну. В її голові зрів план помсти. Наступного дня атмосфера в ресторані була напруженою.
Софія весь ранок ходила з незадоволеним обличчям, демонстративно ігноруючи Анну. Інші співробітники теж розділилися на два табори. Одні підтримували вчинок Анни, інші вважали його недоречним. — Дівчинко, ти вчора вчинила правильно, — сказав Едуард, коли вони зустрілися на кухні. — Моя бабуся завжди казала: нагодуй голодного, і Бог нагодує тебе.
— Дякую, Едуарде. Мені потрібна підтримка. — А що кажуть інші? — По-різному. Кирило зі служби безпеки сказав, що я права.
А ось Софія… — Софія заздрить тобі. — Заздрить? Чому? — Тому, що у тебе є серце. А у неї тільки калькулятор у голові.
В обідній час до ресторану знову прийшов учорашній незнайомець. Цього разу він виглядав трохи краще. Волосся розчесане, обличчя вмите, але одяг все той самий пошарпаний. Він несміливо підійшов до стійки адміністратора, де стояла Софія. — Добрий день, — сказав він.
— Можна мені столик? — Знову ти? — презирливо подивилася на нього Софія. — Вчора тебе нагодували з жалю, і ти вирішив, що тут безкоштовна їдальня? — У мене є гроші, — він показав кілька банкнот.
— Хочу подякувати вчорашній офіціантці. — Анна зайнята, і грошей у тебе все одно не вистачить на нормальну страву. — Тоді замовлю щось просте. — Слухай, волоцюго… — Софія знизила голос. — Не випробуй наше терпіння.
Вчора тобі пощастило натрапити на дурепу. Але я не збираюся терпіти жебраків у нашому закладі. У цей момент підійшла Анна. — Добрий день, — привітно сказала вона незнайомцю. — Як справи?
Добре поїли вчора? — Дуже добре, дякую. Я прийшов подякувати вам і, якщо можна, замовити щось ще. — Звичайно, проходьте до столика. — Анно! — різко гукнула її Софія.
— У тебе є інші клієнти. Обслужу і його теж. Це неправильно. — Що неправильно в тому, щоб нагодувати голодну людину? — Те, що він не наш клієнт. Подивися на нього.
— Я бачу людину, яка ввічливо просить їжу і готова за неї заплатити. Софія схопила Анну за руку. — Якщо ти його обслужиш, я поскаржуся пані Марині. — Скаржся. Мені не соромно за свої вчинки.
Анна провела чоловіка до столика біля вікна і подала меню. — Що б ви порадили? — запитав він. — Суп дня дуже добрий. І свіжий бутерброд. — Це не занадто дорого?
— Не хвилюйтеся про це. Головне, щоб ви були ситі. — Ви дуже добрі. Таких людей мало. — Таких людей багато. Просто не всі показують свою доброту.
Анна передала замовлення на кухню Едуарду, який з розумінням кивнув і почав готувати. Але за кілька хвилин до нього підійшла розлючена Софія. — Едуарде, не смій готувати для цього жебрака. — Чому не смій? Анна прийняла замовлення.
— Анна з’їхала з глузду, а ти підтримуєш її божевілля. — Я підтримую людяність. — Людяність? Ми працюємо в елітному ресторані, а не в притулку для бездомних. Елітність не означає безсердечність.
Вона означає, що ми повинні думати про репутацію закладу. У цей момент на кухню увійшла Марина, вона почула останні слова розмови. — Про що суперечка? — запитала власниця. — Пані Марино! — зраділа Софія.
— Анна знову хоче годувати того волоцюгу. — Він прийшов як звичайний клієнт, — заступилася за подругу офіціантка Леся. — Ввічливо замовив їжу. — Який з нього клієнт? — обурилася Софія.
— У нього грошей ледь на салат вистачить. — Гроші не головне, — тихо сказала Марина. — Як це не головне? Ми ж бізнес ведемо. — Ми ведемо бізнес, але залишаємося людьми.
Софія не очікувала такої реакції від власниці. — Але пані Марино… — Досить, Софіє! Едуарде, готуй замовлення! Анно, обслуговуй клієнта, а ти, Софіє, займися своїми обов’язками.
Власниця вийшла, залишивши Софію в розгубленості. Вона не могла зрозуміти, чому всі підтримують цю дурну доброту. Едуард приготував чудовий суп і великий бутерброд. Анна віднесла замовлення в зал. — Дякую, — сказав чоловік.
— А скільки це коштує?
Коментування закрито.