Що було б, якби вона того фатального вечора просто знайшла в собі сили тримати свій довгий, злий язик за міцно стиснутими зубами й не псувати оточуючим людям останні години їхнього довгого, виснажливого перельоту? Страшне, протверезне усвідомлення власної невимовної душевної низькості обрушилося на її крихкі плечі важкою гранітною брилою, змусивши цю залізну, не знаючу жалю леді вперше за багато довгих років успішної кар’єри буквально згоряти від пекучого, паралізуючого сорому за свої огидні вчинки.
Безучасно спостерігаючи за тим, як повільно піднімається ранкове сонце й красиво малює довгі, химерні тіні на дорогому паркеті, вона твердо й беззастережно вирішила для себе, що самих лише порожніх, нічого не вартісних словесних жалів у цій ситуації буде катастрофічно мало.
Їй було абсолютно, фізично життєво необхідно вчинити бодай якийсь реальний, значущий крок, щоб спробувати хоч трохи спокутувати свою жахливу, непростиму помилку, яка важким могильним каменем лежала на її неспокійній совісті. Приголомшена пані цілком нерухомо, мов безживна кам’яна статуя, сиділа у своєму глибокому м’якому кріслі, зовсім не звертаючи жодної уваги на настирливо розриваний робочими справами телефон, і раз по раз, мов заїжджену платівку, прокручувала в голові всі гидкі подробиці того перельоту.
Усі ті дурні, злі й цілком безпідставні фрази, бездумно кинуті нею в пориві безглуздого роздратування, тепер тисячократно впивалися в її власне, криваве серце гострими, безжальними уламками битого брудного скла, змушуючи корчитися від нестерпного морального болю й відрази до самої себе.
Та вражаюча, незламна, воістину сталева витримка втомленого військового і його тихе, непохитне внутрішнє достоїнство створювали тепер у її запалених спогадах цілком разючий, жахливий контраст із її власною істеричною базарною поведінкою, абсолютно негідною вихованої людини. С
воїми великими тремтячими, крижаними руками вона знову й знову, ніби перебуваючи під дією сильного гіпнозу, перегортала на екрані злощасну статтю, жадібно вчитуючись у кожне надруковане слово, що намагалося бодай якось передати масштаб трагедії, яка сталася з цими хлопцями.
Чорно-біла фотографія скорботного Михайла, застиглого в останній почесній варті біля наглухо закритої цинкової труни, намертво, ніби розпеченим тавром, відкарбувалася на найглибшій підкірці її запаленого, метушливого в пошуках виходу свідомості, не даючи їй ані хвилини заслуженого спокою.
Його мужнє, вольове обличчя на цьому страшному знімку було неймовірно, моторошно суворим, але в потемнілих очах безупинно плескався цілий океан невимовного, звірячого болю, який просто фізично неможливо достовірно описати жодними, навіть найталановитішими людськими словами.
Розчавлена всім цим важким тягарем усвідомлення, що звалився на неї, пані остаточно, безвольно здалася під вагою власних гріхів і голосно, навзрид розридалася на всю порожню кухню, відчайдушно захлинаючись пекучими слізьми найгіркішого, але очищувального каяття. У її затуманеній сльозами пам’яті раптом дуже виразно спливли старі, напівзабуті історії її покійного діда-ветерана про справжнє, святе фронтове братерство і про те, на які немислимі, героїчні жертви добровільно йшли радянські люди заради порятунку життів своїх вірних побратимів.
І ось, через стільки довгих, цілком мирних і ситих років, вона особисто, власними доглянутими руками посміла так публічно й жорстоко принизити неймовірно гідну людину, яка щойно повернулася зі справжнього земного пекла з найстрашнішим тягарем на своїх могутніх плечах.
Її метушливий, змучений почуттям провини розум знову й знову, по спіралі, повертався до її власної, незагойної особистої трагедії, яка, як виявилося сьогодні, так і не загоїлася до кінця, лише боягузливо сховавшись за товстим шаром цинізму й удаваної життєвої успішності.
Вона раптом дуже ясно й болісно згадала, як у найперші, страшні місяці своєї безмежної скорботи за братом одного разу грубо зірвала накопичену злість на цілком ні в чому не винному юному продавцеві у звичайному супермаркеті, накричавши на нього через сущі дрібниці.
Той давній, негарний емоційний зрив величезним, неймовірно важким каменем лежав на її хворій совісті всі ці довгі роки, наочно доводячи самій собі, як підозріло легко будь-який глибокий душевний біль непередбачувано трансформується у відверту, сліпу людську жорстокість щодо невинних.
І ось тепер, через стільки років, ця мерзенна, повчальна історія знову повторилася в її житті, тільки цього разу в ще потворнішій, гротескнішій і цілком непростимій формі, від якої не було жодного шансу якось легко відмитися чи вигадати собі виправдання. Лише цього злощасного разу її випадковою, беззахисною жертвою стала по-справжньому велика людина, чия світла душа й без того була безжально розірвана на дрібні клапті страшною війною й жахливою втратою найближчого на всьому білому світі друга.
Тепер вона кришталево ясно, без жодних рятівних ілюзій зрозуміла, що його вражаюче мовчання на борту того лайнера було беззаперечною ознакою колосальної, недосяжної для неї внутрішньої сили й мудрості, а зовсім не проявом боягузтва чи якоїсь моральної слабкості перед хамовитою жінкою.
Він просто, як розумна й доросла людина, не став витрачати свою й без того вичерпану життєву енергію на дешевий, безглуздий скандал, мовчки подарувавши їй безцінний урок неймовірної великодушності, якого вона, об’єктивно кажучи, тоді зовсім не заслуговувала своєю поведінкою. Ідея якнайшвидше знайти цього героя й особисто, дивлячись у його втомлені очі, попросити в нього щирого прощення здавалася їй зараз єдино правильною, рятівною думкою, але здійснити цей задум на практиці було неймовірно, катастрофічно складно й майже нереально…
