— Я все скажу! Все! — сипів Лисий.
— Я і так все знаю. Боров чекає на вас із доповіддю. Ось ми і поїдемо. Всі разом.
Михайло методично зв’язав усіх чотирьох стяжками. Викотив із сараю старий фургон. Повантажив їх усередину.
— Сидіть тихо. Їдемо до вашого боса. Скажіть йому, що повернулися з перемогою.
Він сів за кермо фургона і спрямував машину до річки, де стояв особняк Борова. У голові дозрів фінальний план. Пряма атака була ризикованою, але тепер у нього був головний козир — елемент несподіванки. Боров чекав своїх людей із перемогою. Він відчинить ворота сам.
Особняк Борова світився всіма вікнами. Високий паркан, камери відеоспостереження, ворота з автоматикою. Михайло зупинив фургон біля воріт і посигналив умовним сигналом, який йому підказав переляканий Лисий. Три коротких, один довгий. Ворота повільно, зі скрипом, поповзли вбік. Охорона, помітивши знайому машину, навіть не поворухнулася. Михайло в’їхав у двір.
Двоє охоронців підійшли до кабіни. Михайло різко відчинив водійські двері, збивши охоронця з ніг. Другий не встиг зреагувати: Михайло вистрибнув із кабіни і різким прийомом перекинув і його. У дворі гуляв величезний собака — кавказець, розміром із теля. Пес загарчав і кинувся. Михайло зняв бушлат, намотав його на ліву руку. Коли пес стрибнув, він підставив захищену руку і правою рукою натиснув на чутливу точку за вухом. Пес заскавучав і обм’як, визнаючи силу ватажка.
— Тихо, друже. Ти не винен, що господар у тебе такий, — прошепотів Михайло, пристібаючи пса до паркану його ж ланцюгом.
Він підійшов до будинку. Через панорамне вікно було видно жваве застілля. Боров сидів на чолі довгого столу, святкуючи свою перемогу. Поруч сиділи його найближчі підручні. Михайло обійшов будинок, знайшов задні двері на кухню. Увійшов до зали. Музика гриміла. Ніхто його не бачив. Михайло спокійно підійшов до музичного центру і висмикнув шнур із розетки. Тиша вдарила по вухах.
Усі голови повернулися до джерела звуку. Боров повільно обернувся. Його обличчя стало білим, як скатертина.
— Хто впустив? — рявкнув Боров, намагаючись відновити контроль. — Охороно!
— Музика скінчилася, Вітю, — сказав Михайло, стоячи посеред зали. Його голос був спокійним, але пронизливим до кісток. — І Череп дзвонив тобі, так? Він трохи затримується. І Лисий теж. І твої охоронці. Залишився тільки ти.
— Ти… ти ж… — Череп дзвонив, сказав, що справу зроблено. Боров не вірив своїм очам. Його статус руйнувався на очах.
— Чутки сильно перебільшені, Вітю. Тепер настав час платити за рахунками.
— Взяти його! — верескливо закричав Боров. — Плачу будь-які гроші!
Троє охоронців схопилися. Почалася бійка. Михайло використовував усе, що було під рукою. Стілець полетів в одного, збивши з ніг. Другого він зустрів блоком і серією швидких прийомів. Третій намагався дістати його, але Михайло пірнув під удар, провів захоплення і з силою відкинув його на дубовий стіл із закусками. Стіл із гуркотом упав. Решта підручних забарилися. Вони бачили, як одна людина розкидала найкращих бійців Борова. Страх скував їх.
Михайло переступив через повалених і попрямував до Борова. Той, збліднувши до синяви, намагався відкрити шухляду столу. Михайло схопив його за лацкан дорогого піджака і витягнув з-за столу.
— Не чіпай! Грошей дам! Все бери! Заводи, землі! — верещав Боров, його очі були сповнені справжнього жаху.
— Мені не потрібні твої гроші, Вітю! — сказав Михайло. — Мені потрібно, щоб ти відповів за все!
Він підняв Борова на ноги і потягнув до виходу.
— А ну, стояти всім! — крикнув він іншим. — Хто смикнеться — босові не поздоровиться! Зрозуміли?
Подільники, бліді й тремтячі, розступалися, не сміючи втручатися. Вони бачили очі Михайла. У них була рішучість людини, якій нічого втрачати.
Михайло вивів Борова з дому, посадив у його ж золотистий “Лексус”, сів за кермо і виїхав з двору, попрямувавши в центр села. Світанок уже займався над Березівкою. Михайло під’їхав до площі біля магазину і почав сигналити. Довго, наполегливо, привертаючи увагу. Люди почали виходити з будинків і, побачивши знайому машину, підійшли ближче.
Михайло вийшов, витягнув Борова і штовхнув його перед натовпом…
