Не разом, а поступово, поки не лишається сам чорний ґніт. У грудні Зульфія підійшла до Козлової в бараці після відбою. Сказала тихо, самими губами: «Валю, мені треба виходити на господарські роботи».
«У степ. Щодня». Козлова подивилася на неї довго.
Потім спитала: «Навіщо?» Зульфія відповіла: «Траву збирати. Для чаю. Узимку вітамінів не вистачає. Баби хворіють».
Козлова знала, що це неправда. Або не вся правда. Але кивнула.
Через два дні Зульфію включили до господарської бригади, яка виходила за периметр. Розчищати дороги, лагодити паркан, збирати саксаул для печей. Офіційно.
З конвоєм, звісно. Але який конвой? Два солдати-строковики, хлопчаки по дев’ятнадцять років, яким було глибоко байдуже, що робить немолода жінка, поки бригада розчищає сніг.
Збирає якісь сухі стебла. Хай збирає. Трава й трава.
Тільки це була не просто трава. Зульфія знала, що шукати. Баба Шолпан-апа вчила.
Аконіт узимку — це сухі стебла з рештками насіннєвих коробочок. Корінь аконіту — найотруйніша частина. Його можна викопати навіть із мерзлої землі, якщо знаєш, де копати.
Блекота. Сухі стручки з насінням, яке зберігається всю зиму. Але Зульфія розуміла, що трав недостатньо.
Аконіт убиває, але повільно. І отрута має характерний смак. Гіркий, пекучий.
Його можна відчути в їжі, якщо знаєш, чого чекати. Треба було щось інше. Щось без смаку, без запаху, без кольору.
Те, що не можна виявити в плові з гострими спеціями. І тоді Зульфія згадала про Серьогу Кузьміна. Сергій Іванович Кузьмін, 35 років.
Водій. Вільнонайманий. Возив продукти в колонію з Караганди на вантажівці ГАЗ-53.
Три рейси на тиждень. Борошно, крупу, консерви. Іноді м’ясо.
Вольняшка. Так його називали зечки. Людина з волі, яка перетинала межу між двома світами.
Світом людей і світом за колючкою. Кузьмін був мужиком нехитрим. Невисокого зросту, кремезний, із червоним обвітреним обличчям і руками, які пахли соляркою навіть після лазні.
Жив у селищі при колонії. Десяток будинків для вільнонайманих і сімей офіцерів. Дружина пішла два роки тому.
Забрала сина. Кузьмін пив, але в міру. На роботі не попадався.
Головне, він був жадібним. Не до великих грошей, а до дрібних. Десятка зверху за те, що довіз посилку повз прохідну.
Пачка чаю за те, що передав записку. Шматок мила за те, що привіз із волі пляшку одеколону. Його зечки використовували замість спирту.
Зульфія знала Кузьміна. Він привозив продукти на кухню, розвантажував разом із нею. Перекидалися парою слів.
«Здоров, Ахметова! Що сьогодні вариш?» «Що привіз, те й варю, Серього».
Нормальні робочі розмови. У січні 79-го, під час розвантаження, Зульфія затримала Кузьміна. Попросила зачекати, поки решта підуть із кухні.
Кузьмін залишився. Зульфія налила йому чаю. Міцного, з цукром.
Дві ложки. Поставила перед ним тарілку з пиріжком із тих, що пекла для начальства. Кузьмін їв і чекав.
Він знав: просто так у зоні нічого не роблять. Зульфія сказала: «Серього, мені потрібна отрута. Для щурів. На кухні щури зовсім знахабніли».
«У крупу лізуть, хліб гризуть. Начальство лається». Кузьмін жував пиріжок. Потім спитав.
«А дезінфекція? Є ж санслужба при управлінні». «Була пів року тому. За тиждень щури повернулися».
«Мені щодня з ними боротися. Ти ж знаєш, Серього, бюрократія. Поки заявку напишеш, поки затвердять, поки приїдуть, а щури чекати не будуть».
Кузьмін допив чай. «Що саме треба?» «Талій. Сульфат талію. Щури від нього дохнуть надійно».
«У ветеринарних магазинах є. Для сільського господарства». Це була правда.
У 70-х сульфат талію ще продавався в деяких ветеринарних аптеках і господарських магазинах як засіб від гризунів. Без рецепта, без документів. Білий порошок, без смаку, без запаху.
Розчиняється у воді. Смертельна доза для людини — менше грама. Кузьмін подумав.
«П’ятдесят», — сказав він. П’ятдесят. Місячна зарплата прибиральниці.
Для зечки — цілий статок. Але Зульфія за три роки на кухні назбирала. У зоні були свої гроші — чай, цигарки, цукор.
Їх можна було обміняти на справжні гроші через тих самих вольняшок. Зульфія не курила, чаю пила мало, цукру майже не їла. Відкладала.
Вона кивнула. «За тиждень?» «За два. Поїду в Караганду по запчастини».
Кузьмін привіз за дванадцять днів. Скляна баночка з-під дитячого харчування, грамів п’ятдесят білого порошку. Віддав на розвантаженні.
Тицьнув у руку разом із накладною. Зульфія прибрала в кишеню фартуха. Кузьмін отримав свої п’ятдесят трьома купюрами, складеними в смужку.
Пізніше, за тринадцять років, коли журналіст Сомов знайде Кузьміна в Караганді, той працюватиме сторожем на автобазі. І спитає: «Ви знали, для чого вона попросила отруту?» Кузьмін відповість: «Сказала, щурів труїти. Я так і подумав».
«Щурів? А мені що? Щури в зоні — нормальна справа. Усюди щури»…
