18 із них вона провела за ґратами. Їхати було нікуди. Мати померла в 89-му, батько ще раніше.
Аул Карабулак спорожнів. Але була одна адреса: Караганда, вулиця Гоголя, будинок 14. Там жила Наташа Бєляєва.
Та сама Наташа. Вийшла в 81-му. Повернулася в Караганду.
Влаштувалася на швейну фабрику. Вийшла заміж. Народила сина.
Адресу Зульфія отримала через Козлову, яка вийшла в 84-му. Зульфія приїхала до Караганди наприкінці березня 92-го. Подзвонила у двері квартири номер 7.
Відчинила молода жінка, 35 років, світловолоса, з утомленим обличчям. Дивилася кілька секунд. Потім упізнала: «Зульфіє-апа!»
«Здрастуй, Наташо. Можна зайти?» Наташа розплакалася.
Уперше за 13 років. Вона потім розповідала: «Я ж мовчала всі ці роки. Чоловікові не казала, подругам не казала, нікому.
А тут побачила тітку Зульфію, і все вийшло назовні. Все, що тримала всередині». Зульфія залишилася жити в Наташі.
Восени 92-го року до Караганди приїхав журналіст Ігор Володимирович Сомов, 34 роки, кореспондент столичної газети. Худий, в окулярах, із потертою текою й диктофоном. Сомов писав серію статей про зловживання в табірній системі минулих років.
Зміни в суспільстві відкрили архіви, розв’язали язики. Люди, які мовчали десятиліттями, почали говорити. І Сомов їздив, збирав історії.
До Караганди його привела колишня ув’язнена Степової Світлана Морозова. Морозова сиділа за крадіжку, вийшла в 83-му. Жила в столиці, працювала прибиральницею в готелі.
Коли Сомов через знайомих шукав людей, готових говорити про жіночі колонії, Морозова відгукнулася. Вона розповіла йому про четверги, про Журавльова, Галімова, Савченка, про лікарку Ковальову, про наглядачку Зуєву і про куховарку, яка поклала цьому край. «Знайдіть Ахметову», — сказала Морозова.
«Вона живе десь у Караганді. Вона вам розповість краще за мене. Якщо захоче, звісно».
Сомов знайшов. Через Козлову, яка на той час тримала ятку на ринку. Козлова дала адресу Наташі.
Сомов прийшов. Відчинила Зульфія. Худа, засмагла, в домашньому халаті, з рушником на плечі.
Щойно мила посуд. Подивилася на незнайомого чоловіка в окулярах із диктофоном у руці. «Ви Ахметова?»
«Так. А ви хто?» «Журналіст. Мені Світлана Морозова розповіла».
Зульфія мовчала секунд десять. Потім відчинила двері ширше: «Заходьте. Чаю будете?»
Вони проговорили два дні. Сомов вмикав диктофон. Зульфія говорила спокійно, рівно.
Наче розповідала чужу історію. Про аул. Про бабу-знахарку.
Про Єрмека. Про зону. Про четверги.
Про Наташу. Про Айгуль, яку так і не поховала. Про плов двадцять третього лютого.
Сомов слухав. Записував. Іноді зупиняв.
Перевертав касету, міняв батарейки. Зульфія чекала й продовжувала. Наче їй було важливо, щоб усе це нарешті було сказано вголос.
Не в протоколі допиту, який лежить у запечатаному архіві. А вголос. Живим голосом.
Для живих людей. Наприкінці другого дня Сомов спитав: «Зульфіє Кадирівно, ви шкодуєте?» Зульфія помовчала.
Потім відповіла. І ці слова Сомов потім поставив епіграфом до своєї статті: «Я шкодую, що Айгуль росла без матері.
Шкодую, що мати померла, а я не була поруч. Шкодую, що віддала вісімнадцять років життя за ґратами. А за тих трьох?…
