У Анни на мить перехопило подих, а земля під ногами ніби стала м’якшою, змушуючи на секунду втратити рівновагу.
Вона несвідомо стиснула руку в кишені, намацавши гострі краї ключа. Холодний метал кольнув долоню, нагадуючи про простору залу друкарні, про величезні вікна і про те, що тепер їй є куди повернутися.
Цей укол реальності був найсолодшим відчуттям на світі. Площа за спиною Максима зашуміла, зайшлася оплесками, але цей звук долітав до Анни ніби крізь товщу води.
Усе, що терзало її останній тиждень: косі погляди, шепіт за спиною, страх перед завтрашнім днем — усе раптом стало дрібним і неважливим.
Вона заплющила очі, дозволяючи цьому запаморочливому відчуттю свободи накрити її цілком. Тепер вона знала це напевно.
Якщо сонце в її студії буде синім, то так тому й бути.
