«Мені телефонували з відділу освіти, сказали: “Вирішуйте питання”», — додав він. «І як ви пропонуєте вирішити питання?» — голос Анни був крижаний. «Напиши за власним бажанням, поки все не вщухне», — він нарешті підвів на неї очі, в яких читалося вимучене благання.
«Перечекаєш пару місяців, а там…» — почав було він, але Анна не дослухала. Вона вийшла з кабінету, відчуваючи, як стіни коридору, які вона сама колись допомагала фарбувати, раптом стали чужими. Дівчина складала пензлі в старий шкіряний тубус, коли двері рипнули.
У цю годину зазвичай було тихо: діти вже розійшлися, а вечірні заняття ще не почалися. У дверному прорізі стояв Максим, завмерши на порозі, ніби збирався з духом, і нерішуче стискав у руках паперовий пакет із сусідньої кав’ярні. Анна відчула, як у грудях неприємно занило, адже так буває перед довгою й важкою розмовою.
Черговою довгою й важкою розмовою. «Та коли ж це все вже скінчиться?» — подумала вона, а вголос промовила підкреслено байдуже: «Добрий день». Він ступив ближче, зупинився біля столу, і в його погляді не було колишньої безтурботної іронії.
Була лише легка незручність людини, яка розуміє, що запізнилася з поясненнями. «Ти вмієш робити висновки швидше, ніж я встигаю пояснити», — промовив він з обережною усмішкою. Анна склала руки на грудях, намагаючись, щоб жест виглядав радше зібраним, ніж захисним.
«Іноді це корисна якість, — відповіла вона, — економить час». Він тихо видихнув і поставив пакет на стіл поруч із тубусом. Аня вирішила не тягнути й почала першою: «Знаєш, на сцені все це виглядало як казка — щирість, випадковий поцілунок».
«Але кілька днів тому я бачила тебе в місті з жінкою. І я не з тих, хто любить зазирати в чужі вікна», — додала вона. На його обличчі повільно проступило розуміння.
Він уже відкрив рота, щоб вставити слово, але Анна хитнула головою, не даючи себе перебити. «Мені не двадцять років, щоб гратися в хованки чи чекати, коли мені виділять вільний вечір між сімейними обов’язками. Я не готова зустрічатися із зайнятим чоловіком, хоч би якими красивими були його жести на сцені.
Тому давай залишимо це ні до чого не зобов’язливим моментом у минулому». У студії повисла важка тиша, було чути, як за вікном проїжджає машина. Він дивився на неї з хвилину серйозно, без тієї звичної іронії, а потім потер перенісся, і на його обличчі раптом проступила втомлена усмішка.
«Анно, я безмежно поважаю твою прямолінійність. І якби та жінка була моєю дружиною чи нареченою, я б зараз просто пішов, не сміючи тобі заважати. Але жінка, з якою ти мене бачила, — це моя старша сестра Поліна»…
