— Саша надула губи. — Він же хороший». «Тому що є погані люди, які хочуть зробити йому боляче. — Діна погладила дочку по щоці. — І якщо дізнаються, що він був у нас, то можуть зробити боляче і нам. Тобі й мені».
Саша злякано притиснулася до матері. «Я не буду говорити, — прошепотіла вона. — Обіцяю». «Це буде наш секрет». «Наш секрет», — кивнула Діна, обіймаючи дочку.
У місті Дмитро сидів у редакції газети «Обласні новини» навпроти головного редактора Сергія Кравцова. Чоловік років п’ятдесяти з сивіючими скронями уважно вивчав флешку, яку йому передав Дмитро. «Це бомба, — нарешті сказав він, відкладаючи навушники. — Начальник поліції на запису обговорює підкуп, підпал лісу, усунення неугодних. Якщо ми це опублікуємо…»
«Опублікуєте, — твердо сказав Дмитро. — У вас є все: записи, документи, показання екологів про торфовище. Цього вистачить, щоб порушити справу». Сергій постукав пальцями по столу. «Сєров — впливова людина. У нього зв’язки. Він може…» «Може, — погодився Дмитро. — Але ви ж не дарма обрали цю професію. Журналістика — це про правду. Чи я помиляюся?»
Сергій усміхнувся. «Не помиляєтеся. — Він встав, простягнув руку. — Ми публікуємо матеріал завтра вранці. Перша шпальта».
Олег Сєров сидів у своєму кабінеті в будівлі поліції й читав ранкову газету. Рука його тремтіла, пальці м’яли папір. Заголовок кричав з першої шпальти: «Корупція в поліції: начальник замішаний у незаконному будівництві та підпалі лісу». Телефон задзвонив. Сєров схопив слухавку.
«Ти бачив газету? — Голос Валентина звучав панічно. — Звідки у них записи? Звідки інформація?» «Заткнися! — гаркнув Сєров, жбурляючи газету на стіл. — Думай краще: звідки витік?» «Малін… — видихнув Валентин після паузи. — Це може бути тільки він».
«Малін мертвий! — Сєров ударив кулаком по столу. — Я сам стріляв. Я сам бачив, як його закопували». «А якщо ні? — тихо запитав Валентин. — А якщо він живий? Хто ще міг знати про торфовище? Про зустріч у ресторані? Тільки він». Сєров завмер. Сумнів, холодний і липкий, закрався в його свідомість. Малін мертвий. Він точно мертвий. Куля влучила точно, закопаний у лісі. Ніхто не міг вижити.
«Але що, якщо?.. Перевір місце, — сказав він хрипко. — Негайно. Їдь туди й перевір, чи на місці тіло». Валентин ковтнув. «Зараз?» «Зараз! — загорлав Сєров. — І подзвони мені, як тільки дізнаєшся». Він жбурнув слухавку на стіл. Газета лежала перед ним, заголовок насміхався. Сєров дивився на неї й відчував, як стіни починають стискатися. Якщо Малін живий — усе впаде. Усе.
Лопата брязнула об камінь, коли Валентин із двома людьми Сєрова копали землю в лісі. Місце було те саме — між двома соснами, поруч із великим валуном. Валентин пам’ятав його чітко, наче це було вчора, а не місяць тому. «Глибше!» — сказав один із чоловіків, витираючи піт з чола.
Вони копали ще хвилину, потім лопата натрапила на порожнечу. Валентин завмер, присів навпочіпки, розгріб землю руками. Яма була порожньою. Абсолютно порожньою. «Його тут немає», — прошепотів він, дивлячись у чорну діру в землі. Другий чоловік дістав телефон, набрав номер. «Шефе, його немає. Яма порожня. Хтось відкопав».
Навіть через динамік було чути рик Сєрова: «Малін живий! Знайдіть його. Негайно. Обішукайте все село. Опитайте кожного. Хтось його ховав». У своєму кабінеті Сєров ходив з кутка в куток, як звір у клітці. Руки його тряслися, обличчя вкрилося червоними плямами. Малін живий. Місяць живий. Хтось його врятував, викопав, сховав. І тепер цей покидьок руйнує все, що Сєров будував роками.
«Знайти його! — гаркнув він у телефон. — Прочешіть село. Хтось бачив, хтось знає». Він жбурнув телефон на стіл. Газета все ще лежала там, насміхаючись заголовком. Прокуратура вже почала перевірку. Журналісти копають далі. Екологи підняли галас. Усе руйнується. Потрібно знайти Маліна. Закінчити почате.
У селі Мала Лопань знову з’явилися люди в темних куртках. Тепер їх було більше — чоловік п’ять. Вони ходили від хати до хати, ставлячи прямі запитання. Чи бачив хтось пораненого чоловіка місяць тому? Чи не ховав хтось незнайомця? Діна стояла біля вікна й дивилася, як вони методично обходять будинки. Руки її тремтіли. Вони близько. Занадто близько.
Вона кинулася по будинку, збираючи все, що могло видати присутність Дмитра. Блокнот, який він забув на столі, — у піч. Бинти, якими вона перев’язувала йому плече, — у сміття, винести й спалити. Ліки, які брала з амбулаторії, — сховати глибше в шафу. Телефон у кишені завібрував. Діна схопила його тремтячими пальцями.
«Дмитре, — видихнула вона. — Вони тут. Люди Сєрова. Ходять по селу, запитують про вас». «Господи… — Голос його був напруженим. — Діно, слухайте уважно. Заперечуйте все. Ви нічого не бачили, нічого не знаєте. Сєров заарештований, але його люди все ще на волі. Тримайтеся. Я зроблю все, що зможу».
«Заарештований?» — перепитала Діна. «Так. Прокуратура взяла його сьогодні вранці. Я передав їм усі докази: записи, документи, свідчення екологів. Плюс при перевірці у нього знайшли чорні доходи — мільйони на рахунках, яких не повинно було бути». Діна притулилася до стіни. «Але якщо його заарештували, чому його люди?..»
Коментування закрито.