Я сказав, що хочу переглянути кожен папір сам на пам’ять, і мені поспішати зовсім нікуди. Її очі нервово метнулися в бік дверей, а тонкі губи на частку секунди стиснулися в білу смужку. Цієї миті мені вистачило, щоб зрозуміти: вона злякалася.
Підхопивши дві найважчі стоси папок, я розвернувся й поніс їх униз, у свою майстерню. Там, серед старих маятників і розібраних шестерень, я засунув залізний засув на дверях. Майстерня зустріла мене рятівним, знайомим до сліз запахом годинникового мастила, латунної стружки й сухої деревини.
Залишившись наодинці, я почав методично сортувати папери. Женя виявився справжнім педантом. На самому дні третьої коробки, під старими журналами з екології, знайшлася туго перетягнута гумкою папка.
Усередині лежало систематизоване листування з приватними клініками. Там були роздруківки лабораторних аналізів крові, де на полях його власною рукою були зроблені помітки й проведені паралелі з токсикологічними таблицями. Трохи далі виявилися аптечні квитанції на специфічні препарати, які ніколи не фігурували в жодному офіційному рецепті дільничного лікаря.
Мій син документував власне згасання з мужністю польового дослідника, який пише звіт, перебуваючи в епіцентрі зараження. Тієї ж ночі я сидів за верстаком, вчитуючись у дрібний, щільний почерк Жені. Настільна лампа відкидала на стіну довгі химерні тіні від годинникових механізмів.
Раптом світло блимнуло й згасло, а ззовні пролунав чіткий металевий клац електрощитка. Хтось навмисно знеструмив дім. Я завмер у старому шкіряному кріслі, не видавши ані звуку.
Слух загострився до межі, вловлюючи найменший скрип підлоги на першому поверсі. Серце билося рівно, темрява мене не лякала. Тридцять років оперативної роботи, нічні засідки й обшуки в підвалах навчили мене головного правила.
У темряві завжди перемагає той, хто вміє чекати. Вичекавши п’ять хвилин, я безшумно дістав із шухляди столу потужний туристичний ліхтарик. Тонкий промінь світла вихопив із мороку рядки Жениних записів.
Наступного дня події понеслися шаленим темпом. Ближче до полудня у дверях з’явився Антон. Він виглядав підкреслено елегантно: дорогий костюм, ідеально випрасувана сорочка.
У руках гість тримав щільну шкіряну папку. Світлана метушилася біля столу у вітальні, розставляючи чашки з чаєм. У кутку, наче випадкова деталь інтер’єру, вмостилася Марина, звично наставивши на нас об’єктив свого телефона.
Спектакль наближався до своєї кульмінації. Антон витяг із папки кілька аркушів паперу, підсунув їх до мене по полірованій стільниці й улесливо заговорив. Він повідомив, що нотаріус підготував стандартну довіреність на вирішення побутових питань, щоб вони могли допомагати мені з бюрократією в такому тяжкому горі.
Від самого звуку його оксамитового, співчутливого голосу мені захотілося схопити попільничку зі столу. Нахабство цього стерв’ятника, який уже подумки розпоряджався моїми заощадженнями й моїм домом, вражало. Світлана лагідно торкнулася мого ліктя, запобігливо зазирнула в очі й ніжно попросила підписати.
Вона назвала мене татом, додавши, що вони бажають мені лише добра. Усередині все заледенiло від цього чудовиського лицемірства. Я повільно дістав із нагрудної кишені окуляри в роговій оправі, посадив їх на перенісся й узяв запропоновану ручку.
Я читав довго. Вдумливо й неквапливо перегортав сторінки, пробігаючи очима кожен пункт цього грабіжницького документа. Антон самовдоволено всміхався, відкинувшись на спинку стільця й пограючи своїм масивним срібним перснем.
Світлана сиділа неприродно рівно, затамувавши подих. Вони були певні, що зламали мене. Дочитавши останню сторінку, я акуратно поклав ручку поверх документа, зняв окуляри й, рівно дивлячись просто в ситі очі візитера, поставив запитання.
Я поцікавився, у якому саме місті він примудрився втратити свою нотаріальну ліцензію за шахрайство. Усмішка сповзла з обличчя Антона так стрімко, наче її змило кислотою. Гість нервово поправив бездоганний комір сорочки, вичавив із себе криву, розгублену посмішку й пробурмотів, що це якась помилка.
Я трохи подався вперед, сперся кулаками об стіл і, карбуючи кожне слово, виголосив свій вердикт. Я повідомив, що приватний детектив Михайло Мішин провів три довгі дні в архівах, вивчаючи його підставні фірми. Я твердо заявив, що нічого не підпишу.
Світлана різко схопилася зі стільця. Обличчя невістки вкрилося червоними плямами, а голос зірвався на верескливі ноти. Вона почала квапливо говорити про мою перевтому, про те, що в мене плутаються думки й терміново треба викликати профільного лікаря.
Не слухаючи її голосінь, я мовчки підвівся з-за столу. Розвернувся й твердим карбованим кроком попрямував коридором просто до своєї майстерні. За моєю спиною повисла зловісна тиша, яка невдовзі вибухнула приглушеними, але лютими голосами.
Вони сперечалися. Хижаки зрозуміли, що здобич виявилася зубатою й загнала їх самих у капкан. Замкнувши за собою масивні двері майстерні, я двічі провернув ключ…
