Лідія Іванівна випросталася, витираючи руки об засмальцьований фартух. Її очі заблищали тим особливим світлом, яке буває лише в людей, що довго зберігали важливу таємницю. Вона прошелестіла, озираючись на вікна мого дому, що бачила підозрілу активність.
Чорна іномарка стояла біля провулка щовівторка й щочетверга. Чоловік у дорогому пальті все перснем своїм по керму постукував. А вечорами, коли сутеніло, сусідка двічі помічала, як він через паркан передавав Світлані маленькі аптечні флакони.
Вона ховала їх у кишеню й одразу бігла в сад. Лідія Іванівна тоді подумала, що це ліки від якоїсь соромної хвороби. Але дивувалася, чому флакони передають так потай, наче вони крадені.
Я подякував сусідці, залишивши їй яблука, і відчув, як усередині мене остаточно оформилося рішення. Мій телефон, схований у кишені піджака, зафіксував кожне слово Лідії Іванівни. Тепер мені треба було знайти те місце, де Світлана ховала свої скарби.
Сад був її вотчиною, куди мені вхід був заборонений під приводом того, що я можу ненароком потоптати її рідкісні квіти. Особливо вона оберігала дальній кут, зарослий тими самими дзвоникоподібними рослинами. Вони виглядали розкішно, але я тепер знав, яка небезпека таїться в їхньому соку.
Дочекавшись сутінків, коли Світлана поїхала з Антоном нібито на зустріч із юристом, а Марина замкнулася у своїй кімнаті з навушниками, я вийшов на пошуки. Земля під ногами була вологою й податливою. Я пробрався до сараю, за яким і розташовувалася та сама заборонена клумба.
Біля фундаменту лежав важкий декоративний камінь, порослий мохом. Підчепивши його садовим ломом, я виявив невелике заглиблення, у якому був схований герметичний пластиковий контейнер. Усередині лежали два скляні флакони з прозорою рідиною й невеликий зошит у дерматиновій обкладинці.
Коли я відкрив його й посвятив ліхтариком, серце моє ледь не зупинилося. Це був не просто щоденник, а справжній лабораторний журнал. Акуратним почерком Світлани були проставлені дати й цифри.
Було зафіксовано, що чотирнадцятого березня введено певну дозу, після чого пульс скоротився на дванадцять ударів за хвилину. Нижче значилося, що пацієнт скаржиться на туман, але курс необхідно продовжити. Вона документувала свої злочинні дії з холоднокровністю патологоанатома.
Але найстрашнішим виявився другий флакон. До нього була приклеєна смужка пластиру, на якій її рукою було виведено моє ім’я та ініціали. Там же стояла дата, призначена на наступний день після ймовірного суду щодо моєї недієздатності.
Я мав піти слідом за сином, щойно мій підпис на документах став би непотрібним. У ту мить я відчув, як холод металу, що йшов від флаконів, проникає крізь пластик рукавичок просто в мою кров. Невже жага наживи може повністю випалити в людині все людське?
Було незбагненно, як можна дивитися в очі людині, подавати їй чай і водночас записувати в зошит, як сповільнюється її серце. Я акуратно загорнув флакон і зошит у поліетилен. Майстерня зі старими годинниками була єдиним місцем, яке ці хижаки вважали безпечним і нудним.
Саме там, у порожньому дерев’яному корпусі настінного годинника дев’ятнадцятого століття, я сховав свій головний доказ. Тепер у мене було все необхідне. Мотив, спосіб учинення злочину й документальне підтвердження умислу були в мене в руках.
Того вечора, коли Світлана повернулася й зі звичною турботою запропонувала мені склянку теплого молока з медом, я подивився на її руки. Це були ті самі руки, що писали дозування отрути в зошиті. У вітальні голосно цокав маятниковий годинник, і цей звук більше не здавався мені мирним.
Тепер це був зворотний відлік для них до миті, коли по них прийдуть. Для мене ж це був час до миті, коли я зможу нарешті чесно подивитися на фотографію сина. Я розумів, що події ось-ось пришвидшаться.
Світлана стала частіше заходити до кабінету Євгена, озираючись навсібіч. Вона явно шукала те, що Женя встиг сховати від неї, — ту саму флешку й записи, які тепер були в мене. Ми обоє вели свою партію, і ціна помилки в цій грі дорівнювала життю.
Завтра мені належало найскладніше — зустріч зі слідчим Архиповим. Це була людина, яка колись починала під моїм керівництвом, а тепер мала вирішити долю моєї родини. Ранок середи почався з різкого для слуху звуку: різкий тріск рваного пакувального скотчу долинав із другого поверху просто з кабінету мого сина.
Піднявшись рипучими дерев’яними сходами, я зупинився в дверному прорізі. Світлана складала в об’ємні картонні коробки все, що траплялося їй під руку. Папки з документами, робочі блокноти Жені, роздруківки, старі квитанції — усе летіло в бездонну тару.
Невістка знищувала архів, де мій хлопчик міг залишити додаткові докази. Світлана обтрусила невидимий пил із долонь, повернулася до мене з винуватою усмішкою й тихо промовила, що вирішила все прибрати, аби легше пережити втрату. Вона додала, що ці папери все одно вже нікому не знадобляться.
Усередині мене тугим вузлом скрутилася лють від цих слів. Ця жінка холоднокровно стирала саму пам’ять про людину, поспішаючи замести останні сліди. Я зробив крок у кімнату, поклав долоню на край картонної коробки й твердо відповів, щоб вона це залишила…
