А потім чоловік підсумував ситим, спокійним голосом, сказавши, що Євген їм більше не завада. Вимкнувши комп’ютер, я довго сидів у вистиглій машині, вслухаючись у гул міста, що прокидалося. Сіре ранкове небо поволі розчиняло нічну темряву.
Повільно повернувши ключ запалювання, я спрямував автомобіль у бік дому. Звичний маршрут здавався цілком чужим. Знайома хвіртка скрипнула звичним звуком, а у вікні першого поверху горіло тепле, затишне світло.
Переступивши поріг кухні, я відчув солодкуватий запах щойно звареної вівсяної каші. Світлана стояла біля плити в бездоганно чистому фартуху. Обернувшись на звук моїх кроків, невістка дбайливо звела брови на переніссі й м’яко спитала, куди ж я пішов у таку рань, навіть не попередивши.
Усередині мене піднялася темна, глуха хвиля люті. Хотілося схопити цю жінку за плечі й трясти, доки з її обличчя не спаде маска щасливої доглядальниці. Зробивши глибокий вдих, я повільно опустився на стілець і відповів, що мені зовсім не спалося.
Я сказав, що вирішив проїхатися порожніми вулицями, подихати повітрям. Вона розуміюче зітхнула, поставила переді мною димлячу порцелянову чашку й неголосно запропонувала випити гарячого. Невістка додала, що мені зараз треба берегти серце заради них усіх.
Дивлячись на золотаву рідину в чашці, я вперше за багато років відчув те саме забуте, гостре відчуття мисливця. Це була мить, коли ти вже точно знаєш, хто сидить перед тобою на стільці для допиту, але підозрюваний ще певен у своїй повній безкарності. Гра почалася, і правила в ній тепер диктуватиму я.
Наступні кілька діб злилися в один тягучий, виснажливий марафон. Жити під одним дахом із людьми, які холоднокровно відібрали життя в твого єдиного сина, — це тортури, для яких ще не вигадали відповідної назви в кримінальному кодексі. Щоранку я спускався рипучими дерев’яними сходами на перший поверх, намагаючись шаркати ногами трохи дужче, ніж зазвичай.
Мені доводилося грати найогиднішу роль у своєму житті. Це була роль згасаючого, такого, що втрачає глузд, старого, який покірно чекає свого кінця в оточенні дбайливих стерв’ятників. Світлана й далі вела господарство з лякаючою методичністю.
Невістка готувала дієтичні супи, витирала пил на книжкових полицях і незмінно зустрічала мене співчутливим поглядом. Хіба можна було уявити, що стіни, зведені моїми руками, стануть мовчазними співучасниками цього крижаного спектаклю? У середу після обіду ми сиділи у просторій вітальні.
Я навмисне впустив на підлогу пульт від телевізора й зробив вигляд, що забув, куди його поклав, безпорадно озираючись навсібіч. Світлана підняла пластиковий прямокутник із килима, лагідно торкнулася мого плеча й м’яко зауважила, що я став зовсім розсіяним після похорону. Вона додала, що мені треба берегти голову й більше відпочивати.
Під шкірою миттю пробіг колючий мороз, а кулаки рефлекторно стиснулися в кишенях домашньої кофти. Найбільше на світі мені хотілося перехопити її тонке зап’ястя й змусити дивитися мені в очі, доки вона не видасть усю правду. Але замість цього я лише сутуло кивнув, зобразивши на обличчі розгублену усмішку.
Краєм ока я помітив легкий рух на дивані. Дев’ятнадцятирічна Марина, яка ні на мить не відривалася від екрана смартфона, трохи змінила кут нахилу апарата. Пролунав ледь вловимий клац віртуального затвора фотокамери.
Дівчина скрупульозно збирала доказову базу для майбутньої медичної комісії. Кожна моя помилка, кожна пролита крапля чаю чи забуте слово дбайливо архівувалися в цифровій пам’яті. У ті ж дні в нашому домі став відкрито з’являтися Антон.
Чоловік поводився підкреслено ввічливо, але його господарський, оцінювальний погляд видавав справжні наміри з головою. Він оглядав дубові панелі в коридорі, перевіряв тягу в каміні й упевнено сідав на чолі обіднього столу. На те саме місце, де раніше завжди вечеряв Женя.
На його правій руці тьмяно поблискував масивний срібний перстень. Той самий, про який говорив мій хлопчик у своєму передсмертному відеозверненні. Як довго людина здатна вдавати сліпого й немічного, коли кожна клітина її тіла вимагає негайної жорсткої відплати?
У п’ятницю вранці, переконавшись, що Світлана зайнята роботою в саду, я тихо покинув дім. Викликавши непримітне таксі до центру міста, я вирушив до людини, якій міг довірити своє життя. Адвокат Гаврилов був моїм давнім перевіреним товаришем ще з часів спільної служби в прокуратурі.
Він був чесним, прискіпливим і неймовірно обережним юристом, який давно перейшов у цивільну практику, але колишньої розшукової хватки не втратив. Кабінет Гаврилова пах старим папером, міцним чорним чаєм і дорогою шкірою. Ми замкнули двері на ключ, засунули щільні жалюзі й увімкнули комп’ютер.
Я передав йому флешку. Майже півтори години в кімнаті стояла мертва тиша, яку порушував лише рівний голос Жені з відеозапису та глухі репліки з кухонного аудіофайлу. Гаврилов зупинив відтворення звуку рівно на тій секунді, де Антон вимовляв фразу про те, що Євген їм більше не завада.
Старий юрист сперся ліктями на стіл, зняв окуляри й глухо промовив, що це чистої води кримінальна справа. Він констатував, що тут тхне умисним злочином, учиненим групою осіб. Я дивився на посивілу голову старого друга й відчував, як усередині стискається туга пружина холодної рішучості.
Його слова лише підтвердили те, що я й так чудово розумів. Але процесуальний досвід диктував свої суворі правила. Одного лише запису, зробленого незаконним шляхом, для гарантованого вироку буде мізерно мало.
Трохи помовчавши, я твердо відповів, що чудово це знаю. Я пояснив, що якщо зараз піду до слідчого з голими записами, вони наймуть найкращих адвокатів, і все розвалиться в суді. Мені були потрібні залізобетонні докази.
Гаврилов мовчки кивнув, погоджуючись із моєю логікою. Адвокат витяг накопичувач із роз’єму й дбайливо помістив його у важкий вогнетривкий сейф, що стояв у кутку кабінету. Потім він потягнувся до телефонного апарата.
Діяти треба було на випередження, перекриваючи кисень супротивникові. Зв’язавшись зі службою безпеки банку, Гаврилов розпорядився негайно встановити режим максимальної блокади на всі мої особисті рахунки й комірки. Юрист дохідливо пояснив у слухавку, що відтепер будь-яка, навіть найменша фінансова операція вимагає моєї виняткової особистої присутності й розширеної перевірки документів.
Поклавши слухавку, він пояснив, що поки ця бетонна стіна стоїть, злочинці не зможуть вивести ані копійки. Навіть якщо їм удасться майстерно підробити мій підпис на довіреності, банк не пропустить операцію. Зробивши ковток вистиглого чаю, Гаврилов дістав із візитниці нічим не примітну сіру картку й простягнув її мені через стіл…
