Десятиліттями ця картина із суддею, кліткою з підсудними й затамованою залою була моїм звичним робочим буднем. Тепер же все це стало глибоко особистим, випаленим на серці тавром. Величезна різниця між казенним папером і живим людським болем стала мені по-справжньому зрозумілою тільки зараз.
Коли засідання закрили, учасники процесу почали поволі розходитися. Слідчий Архипов міцно потис мою долоню й промовив, що Євген залишив вражаючі й просто бездоганні докази. У грудях тоскно защеміло від цих щирих слів, бо мій хлопчик справді виявився професіоналом найвищого класу.
Він заплатив за цей статус власним життям. Я подивився на офіцера й тихо відповів, що він був дуже хорошим слідчим, просто сам про це ніколи не знав. Повернення додому того вечора стало рубежем.
Переступивши поріг, я вперше за багато місяців відчув, що дім по-справжньому порожній. Тут більше не було ні фальшивих усмішок, ні отруйної турботи, ні крадькома кроків уночі. Стояла лише густа оглушлива тиша, і я почав методично прибирати все чуже.
Важка оксамитова фактура старих штор, які невістка повісила у вітальні заради горезвісного затишку, дряпала долоні, коли я щосили зривав їх із карнизів. Хіба міг я дозволити цим речам і далі отруювати простір, де кожен цвях був забитий моїми власними руками? Я виніс на вулицю весь вміст гостьової спальні, зібрав у великі мішки залишений одяг, викинув посуд, до якого торкалися ці люди.
Потім я розчинив навстіж усі вікна, впускаючи всередину крижаний, але такий потрібний зараз протяг. Очистивши житлові кімнати, я спустився до своєї майстерні. Там, серед звичного запаху латунної стружки й годинникового мастила, на мене чекало те, що Женя сховав раніше за всі свої цифрові докази.
За різьбленою дерев’яною спинкою старого настінного годинника, у найтемнішому кутку корпусу, лежала невелика пачка поштових конвертів, туго перев’язана грубою прядив’яною мотузкою. Листи були написані від руки й адресовані мені. Син писав їх упродовж усього останнього року.
Деякі послання датувалися тим часом, коли він іще був здоровий. Решта створювалися вже в ті страшні місяці, коли він зрозумів, що повільно помирає. Мої загрубілі пальці обережно гладили жорстку мотузку, що стягувала стос листів…
