Ліс зустрів його тишею. Високі сосни, ялини, голі берези. Сніг лежав рівно, незаймано. Андрій пішов туди, де зазвичай збирав сухостій, метрів вісімсот від села, не більше. Працював швидко. Рубав гілки, ламав сухі стовбури, складав на сани. Сокира дзвеніла, дихання виривалося парою. Руки боліли, мороз міцнішав. Але Андрій не зупинявся. Дрова потрібні. Саша мерзне. Мати повернеться втомлена. Треба топити піч.
Сани наповнилися майже доверху. Андрій випрямився, витер піт з чола. Досить. Пора повертатися. Він взявся за мотузку, потягнув. Сани зарипіли, поїхали. Важко, але терпимо. Раптом він почув звук. Тихий, майже нерозрізнений. Стогін.
Андрій зупинився, прислухався. Вітер у гілках? Ні. Це була людина. Він пішов на звук, залишивши сани. Серце забилося швидше. Метрів двадцять заглибився в хащу і побачив. Чоловік. Лежав під деревом, зв’язаний мотузками. Кляп у роті. Очі відкриті, живий.
Андрій завмер, не вірячи власним очам. Чоловік побачив його, замикав щось, намагаючись привернути увагу. Заметався, наскільки дозволяли мотузки. Андрій зробив крок вперед. Потім ще один. У лісі стало дуже тихо, навіть вітер затих.
Чоловік лежав під старою сосною, скорчившись, наче намагався згорнутися в клубок від холоду. Руки за спиною, ноги зв’язані товстою мотузкою, у роті — кляп із якоїсь ганчірки. Куртка розстебнута, з-під неї видно костюм, дорогий, міський, зовсім не для лісу.
Андрій підійшов ближче, присів на коліна. Губи в чоловіка були сині, все обличчя трясло від холоду. Очі, карі, перелякані, дивилися на Андрія з відчайдушною надією.
— Зараз, — пробурмотів Андрій, простягаючи руку до кляпа.
Витягнув ганчірку з рота. Чоловік тут же втягнув повітря, закашлявся, застогнав.
— Хлопче! Допоможи! — прохрипів він, зуби цокотіли так, що слова ледь розрізнялися. — Заплачу. Скільки скажеш? Тільки швидше.
— Що сталося? Хто вас так? — запитав Андрій, розглядаючи мотузки на руках. Вузли тугі, професійні. Руки в чоловіка посиніли, набрякли.
— Потім… Розповім усе… Тільки швидше. Замерзаю. Рук не відчуваю вже.
Чоловік спробував поворушити пальцями, але вони не слухалися. Андрій зняв сокиру з пояса.
— Зараз, — пробурмотів він, просовуючи лезо під мотузку на зап’ястях.
Різнув, мотузка лопнула.
— Потім ноги.
Чоловік застогнав, коли кров хлинула в затерплі кінцівки. Потер зап’ястя, морщачись від болю.
— Чорт… Дякую… Дякую, хлопче, — прошепотів він, масажуючи руки.
Андрій відсахнувся, розглядаючи його. Під розстебнутою курткою — біла сорочка, краватка, жилет. Костюм явно дорогий, навіть Андрій, який у костюмах не розбирався, бачив це. Штани в багнюці, штанина на лівій нозі розірвана, видно рану. Кров запеклася, але все ще сочилася. Нога набрякла. Туфлі лакові, зовсім не для лісу. Промоклі, подряпані, один підбор зламаний. На зап’ясті — годинник. Блищить навіть у сутінках. Андрій не знав марок, але розумів — дорогий. Дуже дорогий.
— Вставати можете?
Коментування закрито.