«Ігор навчив мене, — думав він, сидячи біля вікна. — Не спеціально. Але навчив. Що не можна вірити на слово. Що треба дивитися на справи, а не на обіцянки. Що люди можуть брехати красиво, щиро, переконливо. І що довіра — це не слабкість, але і не дурість. Треба перевіряти. Завжди перевіряти».
Вечір наприкінці третього тижня змінив усе. Альона повернулася додому раніше звичайного. Обличчя сяяло, очі блищали.
— Діти! — крикнула вона, ще не знявши куфайку. — У мене новина!
Саша і Андрій обернулися.
— Яка, мамо? — запитала Саша, підбігаючи.
— Мене викликав директор, Дмитро Павлович Сергієнко. — Альона стягнула хустку, волосся розсипалося по плечах. — Сказав, що мене підвищують.
— Підвищують? — Андрій встав із-за столу.
— Так! — Альона заплескала в долоні. — Начальницею зміни роблять. Зарплата більша, змін менше на місяць. Я зможу більше часу з вами проводити.
Саша застрибала, верещачи від радості. Андрій стояв, стиснувши кулаки. Розумів: це Олег постарався.
— І премію дали. — Альона дістала з сумки конверт. Великий. — За хорошу роботу.
Андрій дивився на конверт. Точно Олег.
— І ось. — Альона полізла в сумку знову, дістала два квитки. — Андрійку, дивись.
— Що це? — Андрій ступив ближче.
— Квитки. — Альона простягнула їх, руки тремтіли. — У столицю. На літак. Через місяць у твоєму вузі, тому, куди хочеш вступати, день відкритих дверей. Ми полетимо. Разом. Подивимося університет, дізнаємося все, познайомимося.
Андрій взяв квитки. Дивився на них, не вірячи. Сльози накотилися.
— Мам… — прохрипів він. — Звідки гроші?
— Я збирала. — Альона обняла його. — Потроху. А тепер з премією вистачило. Ми полетимо, Андрійку. На літаку.
Андрій обійняв матір, зарився обличчям у її плече. Плакав беззвучно, судомно.
— Може, це Ігор Михайлович допоміг якось? — пробурмотіла Альона, гладячи сина по голові. — Він же обіцяв.
«Ні, мамо, — думав Андрій крізь сльози. — Не Ігор. Зовсім не Ігор. Але ти ніколи не дізнаєшся».
Він усміхнувся крізь сльози, обійняв матір міцніше. Увечері сім’я сиділа за столом. Саша малювала літак кольоровими олівцями.
— Ось на такому Андрійко полетить, — оголосила вона, показуючи малюнок.
Альона планувала поїздку вголос: що подивитися в столиці, де зупинитися, як одягнутися на зустріч в університеті.
Андрій дивився на них. Мати щаслива, помолоділа. Саша радісна, безтурботна. Мама щаслива. Саша радіє. Вони не знають правди. І не дізнаються. Я один у цій сім’ї знаю, що сталося. Один несу це знання. І нехай. Це моя ціна за урок.
Ігор навчив мене більше, ніж будь-який вчитель. Навчив, що люди можуть бути не тими, ким здаються. Що слова нічого не варті без справ. Що довіру треба заслужити, а не дарувати просто так. Я був наївним хлопчиськом. Хотів вірити в диво, що з’явиться хтось і вирішить усі проблеми. Наче батько повернеться. Але батько не повернеться. І чудес не буває. Є тільки праця. Мамина праця. Моя праця. Наша сім’я.
Я полечу в столицю. Вступлю до вузу. Стану льотчиком. Але сам. Своїми силами. Без Ігоря, без обіцянок, без помилкової допомоги. І коли зустріну людей — а їх буде багато, — які будуть обіцяти золоті гори, я згадаю Ігоря. І перевірю. Завжди перевірю.
Дякую тобі, Ігоре Михайловичу Довлатов. За найважливіший урок у моєму житті. Урок про те, що правда завжди важливіша за красиву брехню. Навіть якщо правда боляче ранить.
За вікном пішов сніг, великий, м’який. Укривав село білою ковдрою. Хата Радових світилася в темряві, вікна жовті, теплі. Всередині сім’я. Разом. Тихо. Спокійно. Мирно. І шістнадцятирічний Андрій Радов, який місяць тому був хлопчиськом, тепер став дорослішим. Мудрішим. Він дізнався правду. І вибрав мовчання. Тому що іноді мовчання — теж правда. Найдобріша.
Коментування закрито.