— запитав Андрій, порушуючи тишу.
Ігор здригнувся, повернувся.
— Не знаю ще, — відповів він, знизавши плечима. — Може Дніпро, може столиця. Видно буде.
— А фабрику зовсім кинете? — Андрій нахилився ближче.
— Вона вже не моя, Андрію. — Ігор відвернувся до вікна. — Олег відібрав.
— Шкода. — Андрій кусав губу. — Там же люди працюють, мама…
— При Олегу фабрика не закриється. — Ігор різко повернувся. — Не хвилюйся.
Андрій замовк. Ігор знову втупився у вікно. Більше не розмовляли.
Житомир зустрів їх сутінками. Ліхтарі запалилися, вулиці заповнилися машинами. Таксі петляло провулками, виїхало на околицю: приватний сектор, будинки за парканами. Зупинилися за двісті метрів від високого паркану з залізними воротами.
— Бачиш ворота? — Ігор кивнув вперед.
Андрій вгледівся. Бачив.
— Зліва від них поштова скринька. За нею, з заднього боку, в щілині лежить ключ, — говорив Ігор швидко, тихо. — Візьмеш, відкриєш хвіртку, зайдеш у двір.
— А якщо хтось буде? — Андрій ковтнув.
— Скажеш, що заблукав, шукаєш адресу. І підеш відразу. — Ігор стиснув його плече. — Я чекаю тут.
— А далі? — запитав Андрій.
— У гаражі, за стелажем з інструментами, є сейф. Вбудований у стіну. — Ігор говорив чітко, як диктант. — Розібереш коробки, відкриєш, код 8374. Там гроші і документи. Усе в сумку — і до мене. Швидко.
— Добре. — Андрій кивнув.
Ігор простягнув йому спортивну сумку, чорну, легку.
— Ти молодець, — сказав він, стискаючи плече міцніше. — Сміливий. Усе вийде.
Андрій вийшов із машини. Серце калатало десь у горлі. Долоні спітніли, хоча на вулиці мороз. Він ішов до воріт, намагаючись дихати рівно. Знайшов поштову скриньку, зелену, облуплену. Просунув руку за неї, намацав щілину. Ключ. Холодний, металевий. Підійшов до воріт. Хвіртка праворуч. Вставив ключ, повернув. Замок клацнув. Хвіртка відчинилася зі скрипом. Андрій ступив у двір.
Двоє чоловіків вийшли з-за рогу будинку, різко, швидко. Схопили його за руки. Андрій смикнувся, але пізно.
— Стояти! — рявкнув перший, здоровий, з короткою стрижкою. — Хто такий?
— Я… Я заблукав. — Андрій спробував вирватися. — Шукав адресу.
— Та… — Другий чоловік, молодший, вихопив у нього ключ. — А ключ звідки?
Андрій мовчав. Горло перехопило.
— Де Ігор? — Перший чоловік струснув його. — Він тебе послав?
— Не знаю я ніякого Ігоря! — вигукнув Андрій.
Другий чоловік дістав телефон, набрав номер.
— Алло, Олегу Вікторовичу? — говорив він, не спускаючи очей з Андрія. — Тут пацан якийсь біля будинку. Ігоря немає. Приїжджайте.
Андрій обернувся до дороги. Таксі розверталося. Їхало геть.
— Ні… — Він мене покинув. Просто покинув.
Світ захитався. Андрія знудило.
Чоловіки потягли його до машини, чорного джипа біля паркану. Посадили на заднє сидіння, сіли по боках. Андрій сидів не рухаючись. Думки розбіглися. Ігор поїхав. Залишив його. Використав. Двадцять хвилин минули як вічність. Потім до будинку під’їхала ще одна чорна машина. Вийшов чоловік, років сорока п’яти, сивий, у дорогому темному пальті. Підійшов до джипа, сів поруч із Андрієм.
— Здрастуй, хлопче, — сказав він спокійно, простягаючи руку. — Мене звати Олег Вікторович Манько. А тебе?
Андрій мовчав, дивлячись у підлогу.
— Розумію, боїшся. — Олег кивнув. — Не бійся. Я не бандит. Я бізнесмен. І мені потрібна інформація. Скільки тобі заплатив Ігор?
Андрій мовчав. Олег зітхнув, потер перенісся.
— Слухай, хлопче, ти потрапив у погану історію, — сказав він тихо. — Але я не хочу тобі шкоди. Повір. Просто скажи, де Ігор і що він тобі говорив. І поїдеш додому.
Андрій зірвався. Підняв голову, подивився Олегу в очі.
— Ви бандит! — закричав він. — Ви його вбити хотіли. Заморозити в лісі. Я все знаю.
Олег завмер. Подивився здивовано.
— Що?
Коментування закрито.