— запитав він неголосно.
— Ольга, — видихнула вона.
— Ольго. Ваша донька щойно врятувала життя моєму синові. Врятувала, коли всі інші виявилися безсилими. — Він зробив паузу, підбираючи слова. — Мені потрібна ваша допомога. І її допомога. Щоб зрозуміти, що це було. Щоб такого більше не сталося ні з ким. Ні з сином мільйонера. Ні з… — він поглянув на Лізу, — ні з чиїм батьком.
Він говорив не як грізний господар життя. Він говорив як батько, який щойно уникнув найстрашнішого горя. І в його голосі була не просто вдячність. Була повага. Визнання.
Ліза визирнула з-за маминого фартуха. Сльози на її щоках почали підсихати. Вона дивилася на цього великого, поважного дядю і бачила, що він її слухає. По-справжньому слухає.
Головний лікар, оговтавшись від шоку, наказав медсестрі оформити екстрене вилучення стороннього тіла. Він сам почав огляд Артема: горло, дихання. І він нарешті побачив те, чого раніше не шукав — крихітні, майже невидимі сліди прикріплення на слизовій. Сліди, залишені лапками паразита.
— Неприродно, — прошепотів він собі під ніс. — Зовсім неприродна структура.
У палаті закипіла робота, але вже іншого роду. Не рятувальна, а розслідувальна. Батько Артема підійшов до вікна. За склом починався світанок. Рожеві смуги світла розмивали нічну темряву. Він дивився на місто, але бачив інше. Бачив, як його син спокійно спить. Бачив дівчинку, яка не побоялася сказати правду. І бачив банку на столі, де істота всередині нарешті завмерла, немов відчуваючи, що її гра закінчена.
Він повернувся до Лізи та її мами.
— Ольго, Лізо, ходімо. Вам треба відпочити. Але спочатку… спочатку розкажіть мені все. Все, що пам’ятаєте. Кожну дрібницю. Про вашого чоловіка. Про його хворобу.
Він не казав «потім» або «завтра». Він казав «зараз». Тому що правда, яку принесла ця дівчинка, чекала вже занадто довго.
Ліза взяла маму за руку. Мамина долоня все ще тремтіла, але в її очах, вперше за багато місяців, з’явилася не тільки втома і страх. З’явилася якась робка, здивована гордість. Гордість за свою доньку. Вони вийшли з палати, де тепер спав врятований хлопчик. У світлі коридорних ламп банка з паразитом на столі відкидала довгу, потворну тінь. Але найважливіша робота була вже зроблена. Її зробила не техніка, не гроші, не титули. Її зробила тиха, уважна дівчинка, яка дуже любила свого тата і не дозволила чужому хлопчикові піти так само мовчки. Вона просто побачила. І, зрештою, її побачили. І почули. І в цьому, в цьому простому людському акті уваги, і була справжня перемога.
Коментування закрито.