Мама опустила голову. Очі її були сповнені смутку.
— Лізо, сонечко, не треба. Не треба знову проживати це. Ці лікарі — найкращі. Вони все знають.
— Але вони не знають! Майже, — скрикнула Ліза, і сльози потекли самі. — Вони не бачили, як тато тримався за шию. Вони не слухали!
Мама обійняла її міцно.
— Я тебе розумію. Але ми тут ніхто. Нас не стануть слухати. Ми просто прибиральниці. Нам не можна втручатися. Нас звільнять. Нам не буде де жити.
Ліза замовкла. Вона притиснулася до маминого фартуха. Він пахнув мийним засобом. Вона зрозуміла найстрашніше: її мама теж боїться. Боїться втратити роботу. Боїться, що її донька зробить щось не те. І цей страх сильніший, ніж тихий голос правди всередині Лізи.
Увечері лікарня затихла. У палаті Артема залишилася тільки одна чергова медсестра. Вона сиділа біля моніторів, куняла — вона дуже втомилася за ці дні. Ліза не пішла додому. Вона сказала мамі, що забула зошит, а сама сховалася в ніші біля пожежної шафи. Звідти було видно двері в палату Артема. Вона чекала. Вона не знала, що буде робити, але вона не могла піти. Не могла дозволити, щоб цей хлопчик заснув назавжди, як її тато. Щоб його мама плакала так само, як плакала її мама. Це було нестерпно.
Двері в палату прочинилися. Вийшов лікар — головний, сивочолий. Він говорив по телефону, голос втомлений і розгублений:
— Ні, колего. Жодного прогресу. Це за межами нашого розуміння. Якщо завтра не буде змін, ми можемо його втратити.
Двері зачинилися не до кінця. Ліза завмерла. Серце калатало десь у горлі. Вона побачила край ліжка і білу руку Артема, що лежала на ковдрі. І тут хлопчик уві сні закашлявся. Тихо, слабо. Але це був той самий кашель. Сухий, ніби щось заважає.
Медсестра всередині палати встала, поправила йому подушку. Потім сіла назад, уткнулася в телефон. А Ліза стояла в темряві коридору, вся стиснулася в грудку. Всередині неї боролися два почуття. Перше — величезний страх. Страх, що її виженуть, що накричать, що мама буде через неї страждати. І друге — пекуча, ясна впевненість. Вона знала. Вона була єдиною людиною на цілому світі, яка це знала.
Вона подивилася на свою маленьку руку. Потім на важкі двері в палату. Лікарі не допомогли, мама не може допомогти. Медсестра спить. Залишилася тільки вона. Ліза зробила маленький крок уперед. Потім ще один. Її ноги були ватяними. Вона підійшла до щілини у дверях, зазирнула всередину. Медсестра справді дрімала, підперши голову рукою. А на ліжку лежав Артем. І знову, тихо-тихо, він ковтав і морщив чоло від болю.
І тоді Ліза зважилася. Вона тихо прослизнула в палату. Підлога була слизькою і холодною. Вона намагалася дихати зовсім нечутно. Її кросівки трохи скрипнули, і вона завмерла. Медсестра поворухнулася, але не прокинулася. Ліза підійшла до ліжка. Артем був так близько. Його обличчя було схоже на воскове. Вона нахилилася над ним, чула його тихе, поверхневе дихання.
— Артеме, — прошепотіла вона так тихо, що це було швидше рухом губ. — Не бійся.
Вона не знала, чи чує він. Але вона мала подивитися. Вона згадала, як її тато, уже слабкий, показував на горло. Казав, що там наче волосина. Але це була не волосина. Рука Лізи тремтіла, коли вона обережно, двома пальцями, торкнулася його шиї під підборіддям. Шкіра була гарячою. Вона відчула, як під нею щось напружилося, дрібно здригнулося. Живе. У неї від страху перехопило подих. Це було тут. Прямо тут.
Вона подивилася на його обличчя. Його повіки здригнулися. Він був у глибині цього дивного сну, але тіло відчувало дискомфорт. Потрібно було відкрити йому рот і подивитися. Але як? Як це зробити, не розбудивши медсестру? І що вона буде робити, якщо побачить це? Кричати? Витягувати голими руками? Від однієї думки у неї похололи пальці.
Вона озирнулася на сплячу медсестру. На столику поруч із нею лежав маленький ліхтарик, тонкий, як ручка, і медичний шпатель в упаковці. Ліза обережно, як кішка, підкралася до столика. Її тінь упала на медсестру. Та щось пробурмотіла уві сні. Ліза застигла, не дихаючи. Минули секунди, які здалися годинами. Медсестра знову затихла. Ліза взяла ліхтарик і шпатель. Вони були холодними і важкими в її маленькій руці.
Вона повернулася до ліжка. Тепер вона мала вирішити. Останній крок. Він здавався найбільшим у її житті. Вона поклала шпатель і ліхтарик на край ліжка. Обережно, долонею торкнулася чола Артема.
— Допоможи мені, — шепнула вона невідомо кому, можливо, йому, можливо, своєму татові. — Будь ласка.
Вона взяла шпатель. Її пальці ковзали по упаковці…
Коментування закрито.