— Дурниці! — перебив її Роман. — Він мій друг. Я не залишу його самого в такий день.
Він увійшов до кабінету без стуку. Усе в ньому було як завжди: дорогий костюм, упевнена хода, печатка співчуття на обличчі. Але в очах, холодних, зелених, як камінь на його персні, не було ні краплі жалю.
— Андрію, — промовив він, розправляючи плечі, — ти виглядаєш жахливо.
— Важкий день, — тихо відповів той, насилу стримуючи тремтіння в голосі. — Скільки років… А все здається, ніби це було вчора.
— Знаю, — сказав Роман, підходячи ближче. Він поставив на стіл пляшку, дістав два келихи. — За них! За твою дружину! За хлопчика!
Андрій дивився, як бурштинова рідина струменіє в скло, і думав, як легко ця людина влила отруту в його життя. Користуючись тим самим жестом, протягнутим келихом, Роман зробив ковток. Його очі ковзнули по столу і зупинилися. На дитячому малюнку.
Шматочок паперу, складений удвоє, з вицвілими фарбами. Дівчинка з жовтим волоссям, хлопчик і собака.
— Що це? — запитав він, недбало простягаючи руку.
— Не чіпай, — різко сказав Андрій. Занадто різко.
Роман завмер. Його пальці зависли над папером. Він повільно повернувся. Маска турботливого родича на обличчі тріснула, і за нею здалося щось холодне, розрахункове.
— Старий спогад? — запитав він тихо.
Андрій змусив себе розслабити плечі.
— Один із малюнків Ігоря, знайшов у коробці.
— Справді? — Роман примружився. — Дивно. Папір виглядає свіжим.
Андрій не відповів. Він дивився прямо на родича і вперше за роки бачив у ньому не людину, а хижака.
— Ти змінився, — сказав Роман, наливаючи собі ще. — Раніше ти не ховав біль.
— Зараз він інший. Люди втомлюються від страждання, — відповів Андрій. — Іноді залишається тільки порожнеча.
— Порожнеча — хороша річ, — усміхнувся той. — Вона не ставить запитань.
На мить у кімнаті запанувала гробова тиша. Лише старовинний годинник на стіні відбивав секунди, як удари серця.
— Я чув, ти взяв нову служницю, — сказав Роман раптом.
Андрій напружився.
— Що?
Коментування закрито.