У кабінеті Андрія Коваля горіла лише одна лампа — тьмяне коло світла на масивному столі, засіяному паперами, старим портретом сина і відкритою пляшкою віскі. Чоловік сидів згорбившись, пальці вчепилися у звіт, надісланий його начальником служби безпеки.
Кожна строчка здавалася ножем. Пожежа в домі Святого Миколая. Офіційна версія — коротке замикання, нещасний випадок. Але за цим слідом ішов інший, занадто чистий, занадто вигідний комусь. Через місяць після пожежі головний інспектор пішов на пенсію і купив віллу біля моря за готівку.
Андрій бачив рахунки, перекази, підписи. Усі нитки вели до однієї благодійної організації — Фонду «Вічнозелений Гай». Він гортав сторінки, поки погляд не зупинився на підписі внизу. Серце вдарило, як молот. Підпис: Роман Павлов. Його зять, брат покійної дружини.
Людина, з якою він стояв поруч біля труни дружини. Людина, якій довіряв усі справи компанії. Той, хто щороку приходив утішати його в цей самий день, приносив пляшку дорогого алкоголю і казав: «Ти повинен відпустити минуле, Андрію». Зараз Коваль відчував, що всередині нього прокидається не горе, а щось холодніше за сталь.
Зрада мала ім’я, голос і посмішку. Він піднявся важко, наче під вагою років. Підійшов до каміна, де висів портрет Ігоря.
«Вони тримали тебе в притулку, — сказав він вголос, і слова прозвучали як зізнання провини. — Десять років. Десять років я платив, сам того не знаючи, щоб тебе приховували від мене».
Телефон на столі задзвонив. Він здригнувся, простягнув руку. На дисплеї висвітилося ім’я — Роман Павлов. Змія дзвонила першою. Андрій зробив вдих, змусивши себе говорити слабо, як людина, загублена в скорботі.
— Так, Романе.
— Андрію, — відповів голос, густий, м’який, майже маслянистий. — Я просто хотів дізнатися, як ти. Сьогодні важкий день.
— Так, — сказав Андрій глухо, — я просто втомився.
— Я розумію, друже. Слухай, я почув, що ти скасував поїздку до Києва. Чи все гаразд? Не захворів?
«Ось воно. Перевірка». Він знав, що Роман уже щось відчув.
— Ні, просто не було сил. Не сьогодні, — відповів Андрій.
— Звісно, — протягнув той. — Послухай, я недалеко. Може, заїду? Вип’ємо по склянці. За твою дружину? За хлопчика?
Пауза. Серце Андрія вдарило у скроні.
— Добре, — промовив він нарешті. — Одну склянку.
Він повісив трубку, дивлячись на портрет сина.
— Пробач і ти, — прошепотів він. — Сьогодні я відчиню двері для диявола.
Через двадцять хвилин важкі дубові двері особняка відчинилися. У холі зазвучали кроки. Економка розгублено вклонялася гостю.
— Романе Петровичу, але Андрій Вікторович просив…
Коментування закрито.