— Так.
Вона сунула руку в кишеню і дістала складений клаптик паперу.
— Він старий, але я зберігаю його.
Андрій розгорнув аркуш. Його руки тремтіли. На ньому були намальовані двоє дітей і великий собака. Простий малюнок, але в ньому було все. Він упізнав кораблик у руці хлопчика — той самий, що був на портреті.
— Де ти взяла це? — запитав він хрипко.
— Він дав мені, — відповіла Ксюша. — Він сказав, що я повинна пам’ятати: у мене є захисник.
Андрій опустив погляд на малюнок, і кімната закрутилася. Захисник! Його син був захисником. Навіть у темряві притулку він залишався світлом.
Він глибоко вдихнув, намагаючись повернути голос.
— Олено, — сказав він нарешті, — ви знали, що ваша донька була в домі Святого Миколая?
— Так, Андрію Вікторовичу, — прошепотіла вона. — Я… Я вдочерила її три роки тому.
— Не з цього ж притулку?
— Так.
Андрій ступив до столу, вхопився за край, щоб не втратити рівновагу. Він зрозумів. Усе збігається. Пожежа в домі Святого Миколая, новини, зниклі архіви. І дівчинка, що з’явилася нізвідки, з пам’яттю про хлопчика, який називав себе Матвій.
Він підняв погляд.
— Ви більше не повернетеся в кімнати персоналу, — сказав він повільно, глухо. — Ви і ваша донька переїдете у східне крило. Зараз же.
— Але… Я не розумію…
— Це не прохання, — перебив він. — Ви під моїм захистом.
Олена завмерла.
— Навіщо?
— Тому що якщо те, що сказала твоя донька — правда, — промовив він, — то вона єдина людина, яка бачила мого сина живим. І тепер вона може бути в небезпеці.
Ксюша мовчки дивилася на нього.
— Ви знайдете його? — запитала вона тихо.
Він опустив очі. На мить обличчя його стало м’яким, людським.
— Я знайду його, — сказав Андрій, і голос його здригнувся. — Клянуся!
Він знову подивився на портрет хлопчика над каміном. Очі на картині ніби ожили, світло в них стало трохи яскравішим. Десять років він жив як тінь, і ось вперше за ці роки в його грудях майнула іскра — надія.
Ніч огорнула особняк, ніби сама темрява вирішила стати свідком того, як рушиться брехня, прихована десятиліттями….
Коментування закрито.