— Він розповідав мені, — сказала Ксюша. — Він казав, що сумує за домом, за татом і собакою. Він сказав, що його справжнє ім’я починається з букви «І». Але він не міг згадати, яке…
Олена вже плакала.
— Прошу вас, не слухайте. Вона була в притулку, так, але вона маленька, вона фантазує.
Андрій випрямився. Його обличчя зблідло, очі горіли.
— У якому притулку ти його бачила? — запитав він.
— У домі Святого Миколая, — повторила дівчинка. — Я була там з п’яти років. Він був там раніше. Ми дружили. Його називали «Німий Матвій», ну, тому що він не говорив.
— Але одного разу він сказав мені, що не сирота, — продовжила вона. — Він сказав, що його тато прийде за ним.
У грудях Андрія щось здригнулося, наче тонкий лід під ногами. Він стояв, не в змозі поворухнутися.
— Це неможливо, — прошепотів він. — Мій син мертвий.
— Ні, — відповіла Ксюша твердо. — Він живий. Він був зі мною. Він захищав мене.
Олена ридала, але Андрій уже не чув її. Він дивився на дівчинку, ніби вперше за десять років бачив живу істоту. В її голосі не було жодного притворства, тільки чиста, страшна правда.
Він повільно підійшов до неї.
— Ти сказала, що він захищав тебе?
— Так, — кивнула вона. — Один хлопчик хотів забрати мій медальйон. Матвій встав переді мною і сказав, щоб не чіпали. А потім подарував мені малюнок, щоб я не плакала.
— Малюнок?
Коментування закрито.