— Тут не місце для дітей.
— Так, звісно, — кивнула Олена. — Ходімо, Ксюшо, — додала вона поспіхом і взяла дівчинку за руку.
Але Ксюша не поворухнулася. Вона стояла, наче закам’яніла. Її погляд був прикутий до портрета над каміном.
— Ксюшо, — шепнула мати, але дівчинка не реагувала. Вона ступила вперед, ніби тягнулася до чогось, що бачила тільки вона.
Андрій насупився.
— Дівчинко, ти не чула, що тобі сказали? Йди геть.
Вона не відповіла, тільки підняла руку і повільно вказала на портрет. Голос її тремтів, коли вона заговорила.
— Цей хлопчик, — прошепотіла вона, — я знаю його.
Олена зблідла.
— Ох, Ксюшо, годі!
Але дівчинка не слухала. Вона зробила ще один крок. Її очі, великі та ясні, наповнилися нерозумінням і дивним впізнаванням.
— Андрію Вікторовичу, цей хлопчик жив зі мною в дитбудинку.
Слова повисли в повітрі, ніби удар дзвона. Час застиг. Андрій відчув, як щось важке всередині нього обірвалося.
— Що ти сказала? — запитав він, і голос зірвався.
— У притулку Святого Миколая, — промовила дівчинка, наче боялася, що її не почують. — Ми жили в одній групі. Його звали Матвій. Він… Він був старший, але це він.
Олена кинулася до неї, хапаючи за плечі.
— Замовкни, — прошипіла вона. — Господи, пробачте, ви ж розумієте, вона просто дитина, вона плутає.
Андрій не чув її. У його голові дзвеніло. Матвій? Притулок? Святий Миколай? Він відступив на крок, упершись рукою в стіл. Світ хитнувся.
— Ти брешеш, — видихнув він, але в словах не було впевненості.
Ксюша підняла на нього очі, повні сліз.
— Я не брешу. Він завжди сидів біля вікна і малював. Він малював океан і великого коричневого собаку. Він казав, що його звати Бакс.
Андрій застиг. Бакс? Його син обожнював їхнього лабрадора. Вони проводили з ним цілі дні на пляжі, ганялися за чайками. Ніхто, крім сім’ї, не знав про це.
— Ніхто… — він похитнувся. Повітря зникло з легень. Він бачив ту сцену: сонячний день, хлопчик сміється, собака біжить по піску.
— Бакс, — повторив він пошепки. — Як ти?..
Коментування закрито.