Лев, усе ще усміхаючись, поспішив відповісти батькові.
«Ми просто танцювали, тату», — радісно промовив хлопчик. «Наталія показала мені, як можна рухатися, навіть якщо сидиш у кріслі. Це було так весело!». Але Михайло вже дивився на Наталію суворо і насторожено, ігноруючи захват сина.
У його важкому погляді читалися нерозуміння, тривога і навіть страх втрати контролю. Вона намагалася щось пояснити, почала говорити, але він різко підняв руку, зупиняючи її. «Вийдіть звідси, негайно!». Лев перелякано скрикнув, намагаючись захистити подругу.
«Тату, ні, не кричи на неї, вона — моя подруга!». Але Михайло вже розвернувся і вийшов із кімнати, голосно зачинивши за собою двері. Він не знав, чому його так глибоко зворушило побачене, чому він відчув, ніби став свідком чогось забороненого. Але він точно знав одне — цей випадковий танець усе змінив.
Ніч видалася неспокійною, Михайло ніяк не міг заснути. Він лежав у тиші своєї величезної спальні з високими стелями, дивлячись у темряву, немов у порожнечу. Всередині щось гуло, неприємне і тягуче, що не давало спокою ні на хвилину. Перед очима раз по раз спливала та сцена: сміх Лева, м’які рухи Наталії, їхній дивний танець.
Він встав, підійшов до вікна, мовчки провів рукою по холодному підвіконню, а потім рішуче попрямував до свого кабінету. Там він увімкнув монітори системи відеоспостереження, знаючи, що всі кімнати записуються заради безпеки. Пан Ковальчук сів у шкіряне крісло, погортав архів і відкрив запис із вітальні за кілька годин до свого приходу.
Він знову побачив, як Наталія входить із відром і шваброю, як обертається, почувши, що Лев кличе її. Як вона усміхається хлопчикові — щиро, тепло, зовсім не з ввічливості чи обов’язку. А потім, як вона вимикає пилосос, дістає з кишені старий телефон, вмикає музику і пропонує Леву потанцювати по-своєму.
Те, що він бачив далі, пронизало його до глибини душі. Як вона дбайливо торкалася Лева, ніби він був крихкою дорогоцінною порцеляною. Як вона не жаліла його і не сюсюкала, а ставилася як до повноцінної дитини, з повагою та грою. Як він сміявся від душі, як це робив раніше, коли була жива мама.
Михайло зціпив зуби до скреготу, йому стало нестерпно соромно за те, що прогнав її. Соромно за те, що не зміг подарувати синові й малої частки тієї радості, яку дала Наталія одним простим танцем. Він згадав усіх тих, кого наймав за величезні гроші: елітних психологів, дорогих реабілітологів, тренерів, логопедів…
Коментування закрито.