— Не знаю, Паш, — чесно зізнався Волков. — Мені потрібна твоя порада. Приїжджай.
Через годину Павло сидів у кабінеті, вислуховуючи неймовірну історію. Вони дружили двадцять років, разом піднімали бізнес із руїн. Павло був тим, кому Андрій довіряв беззастережно.
— Почекай, — Павло потер перенісся. — Ти хочеш сказати, та стара на цвинтарі спеціально тебе чекала?
— Схоже на те.
— І хто вона?
— Родичка тієї Зінаїди. — Андрій знизав плечима.
Він і сам роздумував про це. Ким була та жебрачка? Як вона дізналася дату похорону? Зінаїда Матвіївна про це промовчала, а він, приголомшений новинами, не запитав.
— Це не важливо, — відмахнувся він. — Важливо інше. Що мені робити тепер, Паш?
Павло довго дивився у вікно. Потім повернувся до друга.
— Послухай, Андрію. Я все розумію, це шок. Але ти впевнений, що це не розвод? Ти впевнений, що вона — твоя донька?
— Я бачив фото. Вона — моя копія. Сумнівів немає.
— Зовнішність буває оманливою. Ти зробив ДНК-тест?
Андрій похитав головою. У запалі емоцій він про це не подумав.
— Почни з цього, — м’яко порадив Павло. — Перш ніж вриватися в її світ, переконайся на сто відсотків. Інакше накоїш справ, які не виправити.
Логіка була на боці Павла. Звичайно, потрібні факти. Але щойно друг пішов, Андрій знову дістав листок. Четверта поліклініка. Садова, 7. Він не міг більше чекати.
До біса тести. Він повинен побачити її на власні очі. Хоча б просто подивитися.
Поліклініка знаходилася в старій будівлі під затінком тополь. Андрій приїхав після обіду, кинув машину за рогом і довго збирався з духом. Що він їй скаже? «Здрастуй, я твій тато»? Дурниця. Вона сприйме його за божевільного. Він вирішив просто поспостерігати. Здалеку.
Всередині будівля була типово казенною: фарбовані стіни, лінолеум, запах ліків. Андрій пройшов повз пост, удаючи, що йде на прийом. Серце калатало в горлі.
Він знайшов її на другому поверсі, у процедурному. Двері були прочинені. Тая схилилася над маленьким пацієнтом, щось лагідно нашіптуючи. Хлопчик хникав, боячись щеплення. Тая гладила його по голові, усміхалася, і дитина поступово затихла.
Андрій дивився на неї, не в силах відвести погляд. Знімки не передавали її живої краси. Вона була справжньою. Світле волосся у хвості, сірі очі — точно такі ж, як у Насті з його спогадів. І його вперте підборіддя.
— Вам підсказати щось?
Андрій здригнувся. Перед ним стояла сувора жінка в халате.
— Я… — Він зам’явся. — Я шукаю лікаря. Для племінника.
— Реєстратура на першому, — відрізала вона. — Стороннім у коридорі перебувати не можна.
Він кивнув і швидко пішов до виходу. Але він встиг. Він побачив її і зрозумів — ніякі тести не потрібні. Він відчував спорідненість кожною клітиною.
Він вийшов на ґанок і закурив. Кивнув років п’ять тому через хворобу Ольги, але зараз руки самі потягнулися до пачки.
— Курите?
