«У мене є пляшечка дорогого вина і значно зручніше ліжко». Це була пропозиція, від якої Артист не міг відмовитися. Він, розплатившись, вальяжно повів її на парковку до своєї новенької іномарки.
Він почувався господарем життя. Він відчинив їй дверцята, сів за кермо, повернув ключ запалювання. І в цю мить дверцята машини з обох боків розчахнулися.
Перш ніж він устиг щось зрозуміти, йому на голову накинули мішок, а в бік уперлося щось тверде й холодне. «Тихо, Артисте, вистава закінчена», — пролунав спокійний, байдужий голос. Марга зникла, наче її й не було.
Отямився він у дивному місці. Це був занедбаний театр. Запилене оксамитове крісло, облуплена позолота й величезна темна сцена.
Він був прив’язаний до стільця в центрі цієї сцени. Світло від самотньої лампи било йому просто в обличчя. Із темряви глядацької зали вийшов той самий колишній опер, Петрович.
«Ну, здоров, зірко», — сказав він, присідаючи на край сцени. «Майданчик, бачу, для тебе підхожий. Любиш виступати?»
«Сьогодні в тебе буде сольний концерт». Артист спробував сіпнутися. «Ви хто такі? Ви знаєте, з ким зв’язалися?»
«Вовк вас в асфальт закатає». Петрович усміхнувся. «Вовк? Не думаю. Він зараз дуже зайнятий».
«Шукає тебе. І Лося. Думає, ви його кинути вирішили».
«Бачиш, хтось дуже грамотно злив йому інформацію, що ти вчора зустрічався з людьми з конкуруючого угруповання, тож допомоги не чекай. Давай краще поговоримо про твій останній виступ. У домі Михайла Володимировича».
І почався допит. Але це був не допит Щегла. З Артистом говорили іншою мовою.
Мовою болю. Петрович знав, чим той дорожить найбільше. Своєю зовнішністю, своїми руками, якими він, колишній піаніст, дуже пишався.
Спочатку йому зламали пальці. Один за одним. Повільно.
Зі знанням справи. «Інструменти берегти треба, Артисте», — примовляв Петрович, поки той вив від болю. «Як же ти тепер на роялі гратимеш?»
Потім йому спотворили обличчя. Не сильно. А так, щоб лишилися шрами.
Щоб він більше ніколи не міг дивитися в дзеркало без огиди. Він кричав, погрожував, плакав, благав. Але Петрович був глухий.
Він чекав. Чекав, коли зламається не тіло, а дух. І Артист зламався.
Він зрозумів, що це не звичайні бандити, це були не люди. Це були вісники з пекла. «Я все скажу», — прохрипів він.
«Усе. Тільки припиніть». І він розповів.
Він підтвердив слова Щегла. І додав головне: де ховаються Вовк і Лось. Замiська дача глибоко в лісі.
Він намалював схему проїзду. Він здав усіх. «Я все сказав, відпустіть мене», — благав він.
Петрович підвівся. «Відпустити? Звісно. Твій концерт майже закінчено».
«Залишився останній номер. На біс». До театру увійшли ще двоє й відв’язали Артиста від стільця.
Він, шкутильгаючи й постогнуючи, подумав, що його справді відпустять. Але його підвели до центру сцени. «Танцюй», — наказав Петрович.
Артист не зрозумів. «Що?»
