Сам на сам із собою і зі своїми привидами. І він зрозумів, що його довічне ув’язнення тільки почалося. Він помстився за друга.
Але в цій помсті він утратив самого себе. Одиночна камера в Чорному Беркуті була квінтесенцією небуття. Чотири сірі стіни, ліжко, параша й крихітне заґратоване вікно під стелею, у яке було видно лише маленький байдужий клаптик неба.
Для будь-кого іншого це було б пекло. Але для Саші Сєвєра після багатьох років психологічної війни ця тиша стала оглушливою. Він звик жити в шумі.
У шумі злодійських сходок, тюремних розбірок, у шумі власних думок, які плели багатоходові комбінації помсти. А тепер настала тиша. І в цій тиші він уперше за багато років почув не себе, не своїх ворогів, а голос, який він намагався заглушити своєю помстою.
Голос Міші Круга. Це був не сон, не галюцинація. Це була пам’ять.
Пам’ять про живу людину, яка сміялася, сперечалася, співала про життя, а не про смерть. І цей голос у його голові не дякував за відплату. Він питав: «Навіщо, брате? Навіщо вся ця кров? Хіба я про це співав?»
Слова божевільного Баскакова, які він спершу сприйняв як марення, тепер впивалися в його мозок, як розпечені голки. «Ви самі себе замкнули в цій камері. Я знайшов вихід, а ви — ні».
Він, великий Саша Сєвєр, переможець, виявився тим, хто програв. Він думав, що бореться за справедливість, а насправді лише примножував зло. Він хотів увічнити пам’ять друга, а натомість збудував йому кривавий, потворний мавзолей зі зламаних доль.
Він сидів на нарах цілими днями, дивлячись у цей клаптик неба. І його життя, вся його злодійська доля постала перед ним у всій своїй безглуздості. Поняття, авторитет…
