Зазубрений край розбитої пляшки — розочки! — вп’явся йому в губи. Він відчував смак власної крові, скла й металевий присмак первісного жаху. Двоє тримали його за руки, втиснувши в липку підлогу брудного підвалу.
«Співай, гнидо!» — прошипів над вухом один із виконавців, чиє обличчя ховалося в тіні. «Співай арештантську пісню! Голосніше, щоб Міша з того світу почув!»
Він спробував замукати, але замість пісні з його горла вирвався лише хрипкий, булькаючий стогін. Тоді розочка увійшла глибше, розпанахуючи щоку. Це не був допит.
У них уже були всі відповіді. Це не було пограбуванням, у нього вже не було чого брати. Це була страта.
Повільне, ритуальне, показове дійство, реквієм, який грали на вибитих зубах і зламаних ребрах. У кутку підвалу на старому стільці сидів чоловік. Він не промовляв ані слова, лише мовчки перебира́в чотки.
І в тьмяному світлі лампочки на його пальцях тьмяно блищали злодійські зірки. Це був його вирок. Це була найстрашніша помста — холодна, як арктичний лід, і довга, як полярна ніч.
Помста, яка позбавляє не життя, а надії. Про помсту Саші Сєвєра за смерть його друга, Михайла Круга. Усе почалося за два місяці до того, в липні 2002 року.
Колонія особливого режиму Білий лебідь. Місце, звідки живим можна вийти тільки вперед ногами. Місце, де навіть найзапекліші відморозки втрачали волю й перетворювалися на безмовні тіні.
Але навіть у цього пекла був свій господар. І звали його не полковник у форменому кашкеті. Його звали Олександр Сєвєров, Саша Сєвєр.
Легендарний злодій у законі, чиє ім’я змушувало тремтіти не лише зеків, а й усю тюремну адміністрацію. Того дня, порушуючи всі інструкції й протоколи, двері його одиночної камери відчинилися, і на порозі з’явився сам начальник колонії. Без конвою, з обличчям білим, як щойно випалий сніг.
«Олександре Васильовичу?» — почав він. І з цього звертання Сєвєр зрозумів, що сталося щось надзвичайне. Звістка з волі.
Погана. Сєвєр повільно, не відриваючись, перебирав свої незмінні чотки з чорного хліба. Він не підвів очей, він чекав.
«Уночі… в місті вбили Михайла Круга», — вичавив із себе полковник. Чотки в пальцях Сєвєра завмерли. На секунду в камері повисла така тиша, що, здавалося, зупинився сам час.
Міша. Його друг. Його брат.
Людина, чиї пісні були гімном цілого покоління, загубленого між двома епохами. Людина, яка вміла говорити з душею. Душею злодія, душею мента, душею простого роботяги.
Його поважали всі. І його вбили. Не на стрілці, не в кабацькій бійці.
А вдома, як останнього пса. Сєвєр підвів очі. І полковник, який бачив на своєму віку сотні смертей, відсахнувся.
У цих очах не було ні горя, ні люті. У них була зяюча крижана порожнеча. Порожнеча чорної діри, яка почала засмоктувати в себе все світло.
«Хто?» — прошелестіло одне слово. «Невідомо. Кажуть, побутове пограбування, якісь наркомани».
Сєвєр усміхнувся. І від тієї усмішки в полковника по спині пробіг холодок. Пограбування.
У Круга. У людини, яка була частиною їхнього світу, їхньої честі. Це було не просто вбивство, це був плювок в обличчя.
Виклик злодійській ідеї. У цю саму мить у холодній камері Білого Лебедя офіційне слідство у справі вбивства Круга втратило будь-який сенс, бо почалося інше слідство. І інший суд.
Суд за законами, яких не пишуть у кодексах. Законами честі й крові. І суддя на цьому суді був один.
«Іди», — кинув Сєвєр полковникові, не дивлячись на нього. І той, начальник найстрашнішої тюрми в країні, кулею вилетів із камери. Залишившись сам, Сєвєр підійшов до стіни й почав битися об неї головою.
Несильно. Монотонно. Тук.
Тук. Тук. Він вибивав із себе біль, щоб звільнити місце для холодної, чистої люті.
Потім він зупинився. Із тайника в стіні він дістав маленьку, гостро заточену металеву пластину. Перо.
Він подивився на своє відображення в тьмяному лезі. І побачив там не себе. А вовка…
