Він теж постійно вголос переконував себе, що Аліна просто тимчасово збожеволіла від перевтоми і її треба терміново й дуже жорстко поставити на місце. Наступного дня, ближче до обіду, він нарешті приїхав до свого рідного дому, по вінця переповнений почуттям фальшивого праведного гніву. Він був абсолютно, непохитно впевнений у своїй чоловічій правоті й безумовній моральній перевазі над цією зухвалою, без берегів істеричкою.
У його порожній голові визрівав ідеальний, бездоганний план того, як він зараз упевнено ввірветься до квартири й влаштує їй грандіозну, показову прочуханку. Він збирався на підвищених тонах дуже докладно пояснити, наскільки сильно вона була неправа вчора, піднявши руку на літню, шановану жінку. У фіналі цієї суворої виховної бесіди він щиро мав намір силою змусити її навколішки вибачатися перед його жорстоко ображеною матір’ю.
Підійшовши до знайомих, вивчених до подряпини дверей, самовпевнений чоловік звичним жестом вставив свій важкий ключ у замкову шпарину. Це був цілком автоматичний, напрацьований роками рух м’язової пам’яті, який він успішно здійснював уже тисячі разів у своєму нікчемному житті. Але саме сьогодні холодний метал ключа чомусь увійшов у вузький паз лише наполовину й раптом уперся в якусь нездоланну внутрішню перешкоду.
Максим невдоволено насупив свої густі брови, з силою витягнув непіддатливий ключ назовні, задумливо перевернув його в руці й спробував вставити знову. Однак результат цієї другої, впевненішої спроби виявився точно таким самим невтішним, як і вперше. Раптове, дуже холодне й неприємне липке відчуття первісної тваринної тривоги почало повільно зароджуватися десь глибоко в його сонячному сплетінні.
Відганяючи лихі, лячні думки, він спробував вставити ключ іще раз, уже з використанням усієї своєї грубої фізичної сили. Він відчайдушно, до побіління кісточок напружених пальців, марно намагався провернути впертий шматок металу в неподатливому, ніби завареному замку. Але з цього абсолютно нічого не вийшло, бо кінчик ключа просто глухо впирався в застряглий із зворотного боку циліндр точно такого самого ключа.
«Аліно, негайно відчини мені ці кляті двері!» — його зірваний від хвилювання голос пролунав у порожньому під’їзді набагато голосніше й істеричніше, ніж він спочатку розраховував. «Годі вже дутися, як маленька ображена дівчинка, нам треба серйозно, по-дорослому поговорити про все це вчорашнє непорозуміння!» Відповіддю на його жалюгідні, зірвані крики була лише абсолютна, дзвінка у вухах, гробова тиша брудної сходової клітки.
Це була не просто банальна фізична відсутність будь-якого виразного звуку за товстими залізними дверима квартири. Це була та сама щільна, лячно важка й тиснуча на психіку тиша, яка буває тільки в давно покинутому, абсолютно порожньому домі. Але попри цю всепоглинальну тишу, він цілком точно, на всі сто відсотків знав, що його вперта дружина перебуває просто там.
Він буквально всім своїм спинним мозком, кожною клітинкою тіла фізично відчував її незриму, тиснучу присутність за цією холодною сталевою перепоною. Він міг посперечатися на що завгодно, що дружина зараз абсолютно незворушно сиділа за своїм мерехтливим комп’ютером у великих шумопоглинальних навушниках. І він був абсолютно впевнений, що крізь тонкий метал дверей вона чудово чула кожне сказане ним жалюгідне, благальне слово.
Це принизливе усвідомлення власного нікчемного безсилля перед шматком заліза розлютило його розніжену натуру ще більше, ніж учорашня ганебна сутичка. Остаточно втративши над собою контроль, він щосили забарабанив по залізній обшивці дверей своїм стиснутим у кулак зап’ястком. Спочатку він бив не дуже сильно, побоюючись потурбувати сусідів, але потім почав гатити дедалі лютіше, збиваючи кісточки до крові.
«Ти що, зовсім уже з глузду з’їхала від свого комп’ютера, негайно відчиняй, я тобі зрозумілою мовою кажу!» «Це за законом і мій дім теж, ти просто не маєш жодного морального й юридичного права мене сюди не впускати!» Його глухі, відчайдушні важкі удари потужною луною віддавалися по всій гулкій сходовій клітці, підіймаючись на найвищі поверхи будинку…
