А потім гострий кінчик червоного нігтя, до огиди схожий на закривавлений кіготь великого хижого птаха, з силою торкнувся теплого пластику корпусу. У повислій тиші кімнати пролунав характерний тихий, ледь чутний вуху, але абсолютно фатальний клац механічної кнопки живлення. Цей короткий електронний звук став тією самою останньою краплею, незворотним тригером, що запустив необоротну й руйнівну ланцюгову реакцію в мозку Аліни.
Абсолютно всі стримувальні моральні запобіжники всередині крихкого тіла Аліни з гучним тріском згоріли в одну невловиму оком мить. Вигорівши дотла, вони залишили по собі лише безкрає, чорне випалене поле абсолютно безжиттєвих, мертвих людських емоцій. На цьому безмежному пустирі палала лише одна-єдина ясна, сліпуча, як раптовий спалах літньої блискавки, думка: ось і все.
Її відповідний фізичний рух був зовсім не різким, не смиканим, а лячно плавним, майже текучим, як розлита на столі важка ртуть. Аліна не схопилася істерично зі свого рипучого крісла, не закричала несамовитим голосом, не заплакала навзрид від безсилого жіночого болю. Вона просто мовчки підвелася на ноги з тією ідеальною, лячно вивіреною ефективністю, з якою промисловий робот-маніпулятор бере потрібну деталь із конвеєрної стрічки.
У її широко розплющених, потемнілих від адреналіну очах не було ані краплі буйного, гарячого й неконтрольованого людського гніву. У них зараз легко читалася лише абсолютна, лячно холодна й безстороння ясність розумного хижака, що виходить на стежку війни. Така дзвінка, прозора ясність буває тільки на самій вершині засніженої гори одразу після закінчення руйнівної, громової грози.
Людмила, усе ще захоплено впиваючись своїм таким легким, швидким і неймовірно ефектним тріумфом, не встигла навіть перелякано відсмикнути руку від згаслого екрана. Вона встигла побачити лише, як крихка постать колись покірної невістки раптом виросла над нею лячною, темною загрозливою скелею. Ця темна постать повністю заслонила собою все яскраве сонячне світло, що лилося з великого прямокутного вікна вітальні.
Наступна секунда суб’єктивно розтяглася для обох жінок у нескінченну, тягучу вічність, коли права рука Аліни блискавично метнулася вперед. Її довгі тонкі пальці, роками привчені до бездоганної точності сліпого друку на клавіатурі, тепер знайшли собі зовсім нову, живу ціль. Вони безжальною, сталевою хваткою потужного промислового преса намертво зімкнулися на пухкому, вкритому пігментними плямами передпліччі приголомшеної Людмили.
Це було зовсім не типове бабське дряпання, не спроба вчепитися у волосся і не істеричний, показний жест відчаю слабкої жінки. Це був неймовірно жорсткий, професійний, безапеляційний силовий захват, що не залишав ошелешеній жертві жодного шансу на успішний опір. Від несподіваного спалаху болю Людмила видала дуже короткий, безглуздий і неймовірно смішний здивований поросячий вереск.
Цей жалюгідний звук найбільше був схожий на той писк, із яким хулігани на вулиці проколюють гострою голкою дитячу повітряну кульку. Її кругле, самовдоволене, палахкотливе здоров’ям обличчя в одну мить жалюгідно спотворила безглузда гримаса тваринного переляку й цілковитого нерозуміння того, що відбувається. Огрядна жінка інстинктивно спробувала з силою вирватися із захвату, але хватка тонких дівочих пальців виявилася воістину залізною й непорушною.
Аліна, зовсім не змінюючи кам’яного, непроникного виразу свого блідого обличчя, впевнено зробила один широкий крок назад. При цьому вона неймовірно владно, вміло використовуючи всю масу свого тіла, потягла жінку, що пручалася, просто за собою. Свекруха, миттєво втративши точку опори й будь-яку рівновагу, важко й безглуздо подалася всім своїм тучним корпусом уперед.
Відчайдушно спотикаючись на своїх лакованих, модних, але зовсім незручних вузьких туфлях, вона спробувала бодай якось утриматися на ногах. Однак інерція руху була надто великою, і огрядна жінка змушено, дрібними дріботливими кроками побігла за впевнено крокуючою невісткою просто до виходу. «Ти, мерзото, ти що взагалі собі тут дозволяєш!» — хрипко просичала вона, задихаючись від люті й надто швидкої ходи…
