«Ну й свинарник ти тут розвела, Аліно!» — густий і в’язкий, мов торішній зацукрований мед, голос свекрухи безжально вдарив по вухах, грубо вириваючи дівчину зі стану глибокого, майже медитативного занурення в роботу. Від цієї несподіваної звукової хвилі, що зруйнувала крихку тишу кімнати, Аліна всім тілом різко здригнулася, немов від болючого удару електричним струмом. Її тонкі втомлені пальці, які ще мить тому легко й упевнено пурхали над механічною клавіатурою, миттєво завмерли в повітрі над чорними клавішами.
На широкому вигнутому екрані великого монітора м’яким неоновим світлом переливалися нескінченні рядки складного програмного коду, сплітаючись у дивовижно витончену й строгу цифрову конструкцію. Буквально секунду тому весь величезний, шумний і метушливий зовнішній світ для цієї зосередженої дівчини звужувався виключно до цього мерехтливого прямокутника, наповненого бездоганною математичною логікою. Будучи цілком поглинутою створенням архітектури нової складної бази даних, вона зовсім не чула, як у замку вхідних дверей із неприємним металевим скреготом провернувся чужий ключ.
Дівчина взагалі нічого не чула довкола, окрім звичного, заколисливого ритмічного гулу потужного системного блока і свого власного внутрішнього голосу. Цей нечутний для інших суворий ментальний диктатор методично диктував їй наступний логічний крок у побудові заплутаної архітектури масштабного комерційного проєкту. Усвідомлюючи факт грубого вторгнення у свій особистий простір, вона дуже повільно, ніби долаючи невидимий опір щільного середовища, повернула голову в бік звуку.
У широкому дверному прорізі її імпровізованого робочого кабінету, який колись у минулому житті був звичайнісінькою світлою вітальнею, щільною стіною стояли двоє незваних гостей. Свекруха Людмила з бридливо підібганими тонкими губами й холодним оцінювальним поглядом повноправної господині прискіпливо інспектувала ці, як їй здавалося, тимчасово окуповані чужі володіння. Одразу за її масивним плечем безглуздою тінню маячив Максим, законний чоловік Аліни, з неймовірно дратівливим виразом винуватої, але цілком задоволеної добродушності на круглому обличчі.
У цій безглуздій мізансцені він був присутній тут зовсім не як рівноправний союзник своєї дружини чи захисник їхнього спільного сімейного простору. Молодий чоловік виступав виключно як безвольний живий щит для своєї владної матері, слухняно забезпечуючи їй фізичне прикриття з тилу. Самим фактом своєї присутності він слугував негласною гарантією її священного материнського права перебувати в цій квартирі й безперешкодно говорити те, що вона зараз говорить.
«Я зовсім не розумію, чим ти тут узагалі займаєшся цілими днями?» — з наростаючим обуренням продовжила Людмила, важко ступаючи й роблячи кілька впевнених кроків углиб залитої світлом кімнати. Її чіпкий, по-пташиному колючий погляд жадібно ковзав по нерівних стосах роздрукованих технічних документів, хаотично розкладених на широкому дерев’яному столі. Потім її увага переключилася на дві залишені біля монітора порожні кавові горнятка із засохлими коричневими патьоками на стінках і розкидані на світлому дивані зім’яті паперові чернетки.
Пил, на її безапеляційну думку, стояв тут непроглядним стовпом, хоча насправді в променях сонця іскрилися лише рідкісні дрібнесенькі порошинки. На кухні, як послужливо підказувала багата уява свекрухи, напевно височіла велетенська гора немитого посуду, що чекала приходу справжньої працьовитої господині. А ця недбайлива невістка, замість виконання своїх прямих жіночих обов’язків, просто сидить у затишному кріслі й безглуздо витріщається у свій світний екранчик.
Хоч би голову спромоглася помити перед приходом чоловіка, їй-богу, бо дивитися на це недбало зібране в пучок волосся було просто фізично неприємно. Єдиний і гаряче улюблений син Максим щовечора приходить із важкої роботи неймовірно втомлений, виснажений нескінченними стресами й жорстким графіком. Йому, як будь-якому нормальному чоловікові, відчайдушно хочеться елементарного домашнього затишку, тарілки паруючої гарячої вечері й ласкавого слова, а не оцього похмурого цифрового безумства….
