Горе академіка щільно змішалося з ганьбою, коли він усвідомив справжні причини раптових смертей учасників того фатального нападу. Стало очевидно, що це була витончена помста впливового чиновника за зламане життя й зганьблену честь родини. Його син упав жертвою не лікарської недбалості, а цілеспрямованої державної кари, яку, по суті, цілком заслужив.
Звертатися до офіційної прокуратури було самогубством, адже проти всемогутнього правителя ніхто не наважився б почати розслідування. Розповісти іноземним журналістам означало спровокувати політичний скандал і назавжди вкрити ганьбою власне родинне ім’я. Академік опинився в безвихідній пастці, де не міг відкрито зізнатися в тому, що сталося, але й зберігати мовчання відмовлявся.
Спотворене почуття батьківської любові й прихована жага помсти за загиблого нащадка штовхнули вченого на вкрай безумний вчинок. Він вирішив завдати удару у відповідь не по самому лідерові держави, що було фізично неможливо, а по державній системі. Удар мав припасти по найуразливіших місцях того ідеологічного апарату, який беззмінно очолював правитель.
Чоловік мав давні зв’язки у вищих колах дисидентської інтелігенції й таємно передавав іноземцям дані про порушення прав людини. Отримавши до рук справжню інформаційну бомбу, він завбачливо зробив кілька якісних фотокопій сторінок моторошного щоденника. Оригінальний зошит професор надійно сховав у тайнику, щоб убезпечити головний письмовий доказ злочинів.
Зроблені знімки були переправлені закордонному кореспондентові міжнародної радіостанції у Стокгольмі із суворою забороною на негайну публікацію. Інформація мала побачити світ значно пізніше, щоб завдати максимального репутаційного удару всьому державному режимові. У такий елегантний спосіб невтішний батько підготував свою масштабну відкладену помсту за помсту.
Дисидент не підозрював, що за його квартирою, дзвінками й переміщеннями вже давно велося цілодобове спостереження спецслужб. У відомстві швидко дізналися про витік документів, після чого ця критична інформація лягла на стіл самому правителеві. Глава держави прийшов у лють не через розкриття розправи, а через загрозу розголосу подробиць нападу на його доньку.
Подібна закордонна публікація сприймалася ним як друге, тепер уже публічне приниження нещасної Ірини. Викликавши генерала, керівник наказав вирішити проблему зі зрадливим академіком максимально тихо й гранично акуратно. Постать зі світовим іменем не мала загинути в нещасному випадку, їй належало просто назавжди зникнути з порядку денного.
Художник отримав нове завдання, яке виявилося на порядок складнішим за усунення звичайних столичних злочинців. Потрібно було назавжди дискредитувати людину, за чиєю долею пильно стежила міжнародна спільнота й іноземна преса. Скориставшись бумом популярності уфології в державі, спецслужби розробили цинічний план психологічного тиску через уявне викрадення.
Однієї ночі професора, який повертався із заміського будинку, притиснув до узбіччя дивний мікроавтобус без розпізнавальних знаків. Із салону мовчки вийшли невідомі в сріблястих комбінезонах, один із яких спрямував у вікно сліпучий прилад. Після яскравого спалаху переляканий академік миттєво знепритомнів просто за кермом свого припаркованого автомобіля…
